Розділ 24

Елізабет помітила їх не одразу.
Спочатку — як завжди — замок здавався незмінним: камінь, холод, тіні, що жили власним життям. Але після ночі з Раду щось зрушилося. Ніби хтось відкрив очі там, де раніше був сон.
Вона зупинилася в північному коридорі.
— Влад… — тихо покликала.
Він підійшов одразу. Його погляд ковзнув стіною — і застиг.
На камені проступали знаки.
Не фарба.
Не різьблення.
Щось середнє між подряпиною й опіком, ніби символи проявлялися зсередини каменю, повільно, болісно.
Кола, перехрещені лінії, знаки, схожі на розірвані крила і краплі, що падали вниз.
— Їх не було вчора, — сказала Елізабет.
— Вони були, — відповів Влад. — Просто мовчали.
Він торкнувся одного з символів — і різко забрав руку. Камінь був теплим.
— Це не декор, — сказала вона. — Це… повідомлення.
Влад кивнув.
— Печаті, — промовив він. — Старіші за мене. Старіші за ім’я Дракула.
Елізабет уважно придивилася.
— Вони активні, — сказала вона. — Чому?
Влад повільно повернувся до неї.
— Бо ти тут, — сказав він. — Бо замок визнав тебе.
Її серце стиснулося.
— Що це означає?
— Що ти більше не просто гість, — відповів він. — Ти стала ключем.
Вони йшли далі, і символи з’являлися все частіше. Деякі були зруйновані, наче хтось намагався їх стерти. Інші — світилися слабким червоним відтінком.
— Це його робота? — спитала Елізабет.
— Частково, — сказав Влад. — Раду знає, як торкатися меж. Але ці символи реагують не на нього.
— А на мене, — сказала вона.
— Так.
Вона ковтнула.
— І що станеться, якщо всі вони прокинуться?
Влад зупинився.
— Тоді замок перестане бути лише моїм, — відповів він. — Він почне вибирати сам.
Вони опинилися у старій каплиці, зачиненій десятиліттями. Двері були відчинені.
На центральній стіні — найбільший символ. Він нагадував поєднання серця і клинка.
Елізабет підійшла ближче.
— Я бачила його, — прошепотіла вона. — У снах.
Влад різко підвів голову.
— У яких снах?
— Там, де ти… ще не був вампіром, — сказала вона. — І де хтось стояв позаду тебе.
Раду.
Влад заплющив очі.
— Це знак вибору, — сказав він. — Любов або руйнування. Захист або жертва.
Елізабет повільно підняла руку і, не питаючи дозволу, торкнулася символу.
Світ здригнувся.
Не вибухом — відлунням.
Замок відповів.
Символ спалахнув м’яким світлом, і камінь під її пальцями став живим, теплим, ніби серце, що б’ється.
Влад схопив її за руку.
— Ти не повинна… — почав він.
— Я знаю, — сказала вона. — Але я повинна знати.
Світло згасло. Тиша повернулася — інша, уважна.
— Він тепер знає, — сказав Влад.
— Хто? — спитала вона.
— Замок.
— І Раду.
Елізабет повільно видихнула.
— Тоді нехай знають, — сказала вона. — Я не тінь у твоїй історії, Влад. Я — частина її.
Влад дивився на неї довго.
А потім тихо сказав:
— Тоді наступна ніч змінить усе.
І десь у глибині каменю
щось стародавнє
усміхнулося.
🩸🖤

Елізабет зрозуміла це ще до того, як Влад заговорив.
Минуле не завжди приходить зі спогадами. Іноді воно приходить із запахом — старої крові, вогкості, заліза й зради. Замок наповнився ним раптово, ніби хтось відчинив двері, що не відкривалися століттями.
Влад зупинився різко.
— Він не мав би сюди дістатися, — сказав він глухо.
— Це не Раду? — спитала Елізабет.
Влад повільно похитав головою.
— Ні. Раду — це тінь.
А це… — він ковтнув, — рана.
Вони спустилися в нижні зали, туди, де стіни були старіші за легенди. Там, де камінь пам’ятав крики й клятви, вирізані не ножем, а страхом.
Свічки гасли одна за одною.
У центрі зали стояв чоловік.
Високий. Сивина торкнулася скронь, але обличчя було занадто живим для свого віку. Його очі — холодні, уважні — дивилися не на Влада.
Вони дивилися на Елізабет.
— Ось вона, — сказав він з легкою усмішкою. — Та, заради якої ти знову почав помилятися.
Влад ступив уперед, повністю закриваючи її собою.
— Не смій дивитися на неї, — пролунав його голос. — Ти втратив це право ще тоді.
Чоловік усміхнувся ширше.
— Я нічого не втрачаю, Владиславе, — промовив він. — Я просто чекаю. Завжди чекав.
Елізабет відчула, як у грудях похололо.
— Хто він? — тихо спитала вона.
Влад не одразу відповів.
— Той, хто навчив мене, що монстра не створює прокляття, — сказав він. — Монстра створює людина.
Чоловік злегка вклонився.
— Мене звали Матей, — сказав він. — Колись.
Тепер — мисливець. Інквізитор. Суддя.
— Брехня, — різко кинув Влад. — Ти був моїм союзником.
— Я був твоїм дзеркалом, — відповів Матей. — І ти не витримав погляду.
Елізабет відчула, як символи на стінах почали тьмяно світитися.
— Ти приніс його сюди, — сказала вона. — Замок його впізнав.
Матей подивився на неї з цікавістю.
— Розумна, — промовив він. — Не дивно, що вони обидва тебе хочуть.
— Вони? — перепитала вона.
— Влад — щоб врятувати, — сказав Матей. — Раду — щоб зламати.
А я… — він зробив крок ближче, — щоб довести.
Влад загарчав — тихо, смертельно.
— Ти не торкнешся її, — сказав він.
— Я не хочу торкатися, — спокійно відповів Матей. — Я хочу, щоб вона побачила, ким ти був насправді.
І повітря розірвалося.
Спогади вдарили, як хвиля: молодий Влад, закутий у кров і вибір; крики, зради, клятви, зламані союзами; Матей — поруч, завжди поруч — шепоче про правильний шлях, поки той веде у прірву.
Елізабет похитнулася.
Влад схопив її.
— Досить! — проричав він. — Це між нами!
— Ні, — сказав Матей. — Відтепер — між вами трьома.
Символи на стінах спалахнули яскравіше.
Замок відповідав не страхом.
Вибором.
Елізабет повільно випросталась у Владових обіймах і подивилася на Матея.
— Я бачила досить, — сказала вона. — І якщо ти думаєш, що правда зламає його — ти запізнився.
Матей завмер.
— Бо він більше не сам, — додала вона.
Влад відчув, як щось у ньому змінилося — не зникло, а вперше перестало боліти.
Матей відступив на крок.
— Тоді війна почалася, — мовив він тихо. — І вона буде не такою, як раніше.
Він розчинився в тіні, залишивши після себе холод і стару клятву.
Замок заспокоївся.
Влад опустив голову до її чола.
— Це найнебезпечніший ворог, — сказав він. — Бо він знає, ким я був.
Елізабет відповіла спокійно:
— А я знаю, ким ти став.
І цього разу
минуле
не перемогло.
🩸🖤


Після того як тінь Матея зникла, замок ще довго не наважувався заспокоїтися. Камінь тихо потріскував, ніби переварював сказане. Повітря було густе від спогадів, які не хотіли відпускати.
Влад стояв нерухомо.
Не воїн.
Не граф.
Чоловік, що дивився в одну точку так, ніби бачив там її смерть.
— Влад… — тихо сказала Елізабет.
Він не відповів.
Його плечі були напружені, щелепа стиснута так, що здавалося — ще трохи, і він зламає власні ікла. Страх у ньому був не панічний. Він був глибокий. Старий. Такий, що народжується після століть втрат.
— Він має рацію в одному, — сказав Влад нарешті. — Усі, кого я впускав близько… я втрачав.
Елізабет повільно підійшла ближче. Не різко. Не обережно. Впевнено — як той, хто вже зробив вибір.
— Подивися на мене, — сказала вона.
Влад не хотів.
Але подивився.
І в цю мить вона побачила те, чого він нікому не показував: страх, що не мав нічого спільного з битвами чи смертю.
Страх залишитися знову самотнім.
Елізабет підняла руку і торкнулася його щоки. Її пальці були теплі — надто живі для його вічної ночі. Він здригнувся, але не відступив.
— Ти мене не втратиш, — сказала вона тихо, але твердо. — Не тому, що ти сильний. І не тому, що ти можеш мене захистити.
Вона зробила крок ще ближче.
— А тому, що тепер ти не сам.
Її долоня залишалася на його обличчі, ніби закріплювала ці слова у реальності.
— Я знаю, що в тебе було минуле, — продовжила вона. — Я знаю, що там є кров, помилки й імена, які болять. Але я тут не для того, щоб судити.
Влад ковтнув.
— Вони прийдуть за тобою, — сказав він хрипко. — Через мене.
— Нехай, — відповіла Елізабет. — Бо тепер це наше “через”.
Він накрив її руку своєю — обережно, ніби боявся зламати.
— Ти не розумієш, що береш на себе, — прошепотів Влад.
Вона усміхнулася — м’яко, але без страху.
— Я журналістка, — сказала вона. — Я завжди йду туди, де небезпечно. Просто раніше я не знала, заради чого.
Влад притулив чоло до її долоні.
Це був жест капітуляції.
Не слабкості.
Довіри.
— Тоді я битимусь інакше, — сказав він. — Не як монстр. А як той, кому є що втрачати.
— І що берегти, — додала вона.
Замок відповів на ці слова глухим, майже схвальним подихом. Символи на стінах тьмяно спалахнули й знову стихли — ніби зафіксували обітницю.
Влад повільно підняв голову.
— Разом, — повторив він.
І цього разу це не було обіцянкою майбутнього.
Це була
реальність теперішнього.
🩸🖤