Розділ 23

Елізабет прокинулася від відчуття, що в кімнаті не сама.
Це не був звук.
Не рух.
Це була присутність — тиха, терпляча, чужа.
Вогонь у каміні давно згас, залишивши лише тліюче тепло. Замок спав… але не так, як сплять люди. Він прислухався.
Елізабет повільно сіла на ліжку. Серце билося рівно — дивно рівно, ніби страх ще не встиг знайти шлях до тіла.
— Влад? — тихо покликала вона.
Відповіді не було.
Вона накинула халат і вийшла в коридор. Кам’яна підлога була холодною, але не ворожою. Свічки горіли там, де вона не пам’ятала, щоб їх запалювали.
Хтось пройшов тут до мене, — подумала вона.
І не поспішав ховатися.
Десь попереду — ледь чутний звук. Не кроки.
Подих.
Елізабет зупинилася.
— Я знаю, що ти тут, — сказала вона вголос, сама дивуючись власному спокою.
Повітря ворухнулося.
З тіні біля арки відокремився силует. Високий. Нерухомий. Не Влад.
Він не наближався. Не загрожував. Просто дивився.
— Ти не боїшся, — промовив незнайомий голос. Молодший за Владовий. Легший. Майже іронічний. — Це… освіжає.
Елізабет стисла пальці, але не відступила.
— А ти не поспішаєш мене вбити, — відповіла вона. — Отже, ти або не можеш, або не хочеш.
Тінь ніби всміхнулася.
— Розумна, — сказав він. — Тепер я розумію, чому він тебе приховував.
У грудях холодно стиснулося.
— Ти не частина замку, — сказала вона. — Але ти тут живеш.
— Тимчасово, — відповів він. — Як і всі ми.
Елізабет зробила крок ближче.
— Ти друг Влада? — спитала вона.
Коротка пауза.
— Я його наслідок, — відповів він.
У цей момент коридором пролунав різкий звук — швидкий, важкий крок. Повітря розсікла знайома присутність, як лезо.
— Відійди від неї, — голос Влада був низький, небезпечний.
Фігура в тіні повернула голову.
— Завжди так різко, брате, — з легкою насмішкою сказав він. — Я лише дивився.
Елізабет повільно озирнулася на Влада.
— Брате?.. — тихо повторила вона.
Влад став поруч із нею, трохи попереду. Захищаючи. Без слів.
— Ти не мав права з’являтися тут без мого дозволу, — сказав він.
— А ти не мав права закохуватися, — спокійно відповів Раду, виходячи на світло.
Він був схожий і не схожий водночас. Ті самі риси — але інша тінь у погляді. Не жорстока.
Цікава.
Раду подивився на Елізабет уважно, майже з захопленням.
— Вона бачить більше, ніж ти думаєш, — сказав він. — І не тікає.
— Вона не твоя справа, — різко відповів Влад.
Раду всміхнувся.
— Поки що, — мовив він. — Але тепер вона знає.
Елізабет глибоко вдихнула.
— Я хочу почути правду, — сказала вона. — Не легенду. Не захист. А правду.
Обидва вампіри подивилися на неї.
І в цю мить стало ясно:
у замку живе не лише пам’ять.
Не лише тінь.
Тут живе вибір.
І він уже зроблений.
🩸🖤

Тиша між ними була натягнута, як струна.
Елізабет стояла між двома істинами, що дивилися одна на одну через неї. Влад — з напругою, яка видавала страх, замаскований під контроль. Раду — з легкою, майже лінивою впевненістю того, хто вже зробив свій хід.
— Ти хотіла правду, — мовив Раду, складаючи руки за спиною. — Тоді слухай уважно. Ми скажемо три правди і одну брехню. І подивимось, кому ти повіриш.
— Ні, — різко сказав Влад. — Вона не частина твоїх ігор.
— Вже частина, — спокійно відповів Раду. — Бо вона тут. І бо ти не зміг її захистити від знання.
Елізабет підняла підборіддя.
— Говоріть, — сказала вона. — Але без театру.
Раду всміхнувся — схвально.
— Перша правда, — почав він. — Замок не належить Владу. Він лише його тримає. Як клітку. Як обітницю. Як покарання.
Влад не заперечив.
Елізабет повільно вдихнула.
— Друга правда, — продовжив Раду, кидаючи швидкий погляд на брата. — Він міг піти. Багато разів. Але щоразу залишався, бо знав: якщо піде — те, що спить під цими каменями, прокинеться.
Елізабет повернулася до Влада.
— Це правда? — спитала вона.
— Так, — тихо відповів він.
Раду кивнув, задоволений.
— Третя правда, — сказав він м’якше. — Ти — не перша смертна, яка жила тут. Але ти — перша, яка вижила так довго.
Слова різонули.
— Що з ними сталося? — спитала Елізабет, не відводячи погляду.
Влад напружився.
— Вони пішли, — швидко сказав він.
Раду засміявся — тихо, без радості.
— Ось і брехня, — мовив він. — Питання лише — чия.
Він зробив крок ближче. Влад одразу став між ними.
— Досить, — прошипів Влад. — Ти не отримаєш її сумніву.
— Я не хочу сумнів, — відповів Раду. — Я хочу вибір.
Елізабет відчула, як щось холодне торкнулося її свідомості — не вторгнення, а пропозиція. Побачити. Знати. Зрозуміти.
— Скажи мені, — звернулася вона до Влада, і в її голосі не було обвинувачення. — Вони померли?
Влад мовчав надто довго.
— Деякі, — сказав він нарешті. — Бо не змогли прийняти правду. Деякі — бо світ за мурами виявився жорстокішим за мене.
Раду нахилив голову.
— А одна, — додав він тихо, — бо він закохався.
Елізабет затамувала подих.
— Це правда? — спитала вона.
Влад подивився на неї — відкрито, без захисту.
— Так, — відповів він. — І саме тому я більше не дозволю історії повторитися.
Раду відступив на крок, ніби отримав бажане.
— От бачиш, — сказав він. — Три правди пролунали. Брехня — теж. Тепер замок вирішить, що робити далі.
Свічки здригнулися. Каміння під ногами ледь відчутно завібрувало.
Елізабет повільно видихнула.
— Я не піду, — сказала вона спокійно. — І я не іграшка між вами.
Вона подивилася на Раду.
— Якщо ти хотів мене налякати — запізно.
Потім — на Влада.
— А якщо ти хотів мене вберегти, приховуючи все — теж.
Тиша стала глибшою.
Раду всміхнувся востаннє.
— Цікаво, — мовив він. — Тоді наступного разу я скажу лише правду.
І зник, ніби його й не було.
Замок повільно заспокоївся.
Влад залишився поруч із нею, мов тінь і щит водночас.
— Ти злишся? — спитав він.
— Ні, — відповіла Елізабет. — Я прокинулась.
І в цю мить Влад зрозумів:
тепер вона не просто мешканка замку.
Вона — його свідомість.
І його найнебезпечніша надія.
🩸🖤