Розділ 22

Страх прийшов не різко.
Він не кричав і не стискав горло. Він осів у грудях Елізабет тихою вагою, як туман, що повільно заповнює долину — поки не розумієш, що вже ніде дихати.
Влад не повернувся до заходу сонця.
Замок чекав.
Коридори слухали.
Сходи пам’ятали його кроки — але сьогодні вони мовчали.
Елізабет стояла біля вікна, притиснувши долоню до холодного скла. Карпати темніли, небо натягувалося свинцевою шкірою. Вона переконувала себе, що це нормально. Що він зникає. Що ніч — його стихія.
Але щось було інакше.
Не відсутність.
Пауза.
— Ти завжди повертаєшся, — прошепотіла вона, ніби він міг почути.
Відповіді не було.
У каміні тріснула іскра. Тіні здригнулися — і Елізабет різко обернулася. Серце вдарило швидше, ніж вона встигла злякатися.
У коридорі — кроки.
Не його.
Вона відступила на півкроку, відчуваючи, як замок змінює ритм. Повітря стало густішим. Здалеку долинув шепіт — не слова, а наміри.
Він сильний, — ковзнуло по її свідомості. — Але навіть сильні падають.
Елізабет стисла пальці в кулак.
— Замовкни, — сказала вона вголос. — Я не слухаю тебе.
Тиша відповіла насмішкою.
Вона рушила коридорами, не знаючи навіщо — просто не могла стояти на місці. Кожен поворот здавався надто довгим, кожна тінь — надто уважною. І вперше за весь час у замку її страх був не за себе.
Він був за нього.
Біля північної галереї повітря різко охололо. Свічки затремтіли — і згасли одна за одною. Серце Елізабет гупнуло.
— Влад… — вирвалося.
Тоді вона відчула це.
Не біль.
Не поклик.
Злам у присутності.
Наче світ на мить не знав, де він.
Елізабет схопилася за кам’яний поручень. Її дихання збилося.
— Ні, — прошепотіла вона. — Ти не маєш права.
Вона не знала, кому говорить — йому чи тому, хто ховався між тінями.
Раптом — рух. Різкий. Важкий.
Влад з’явився з темряви, ніби вирізаний з неї. Плечі напружені, погляд — темніший, ніж ніч. На його пальто — сліди дощу… і ще щось, що він поспіхом приховав рухом.
Елізабет кинулася до нього, не думаючи.
— Ти живий, — видихнула вона.
Влад завмер, коли її руки торкнулися його грудей. Ніби не очікував. Ніби не дозволяв собі цього — і тепер мусив.
— Я повернувся, — сказав він тихо.
Вона підняла на нього очі — і побачила те, чого не бачила раніше.
Не втому.
Удар.
— Що сталося? — спитала вона.
Влад мовчав кілька секунд, потім обережно відвів її руки — не відштовхнув, а захистив.
— Він хотів, щоб ти відчула мою відсутність, — сказав Влад. — Це був хід.
Елізабет проковтнула клубок у горлі.
— Я злякалася, — зізналася вона. — Не за себе.
Влад подивився на неї так, ніби ці слова були небезпечнішими за будь-яку зброю.
— Більше не дозволяй цьому страху рости, — сказав він.
— Не можу, — відповіла вона. — Він уже тут.
Між ними знову запала тиша — інша, ніж раніше. Тепер у ній було розуміння: війна більше не теоретична. Вона торкається їх обох.
Влад повільно нахилився, його лоб торкнувся її.
— Тоді я не дозволю, щоб він забрав у тебе навіть це, — прошепотів він.
Елізабет заплющила очі.
І вперше вона зрозуміла:
кохати монстра — означає боятися не темряви,
а того дня, коли світ спробує його знищити.

----

Ніч впала різко.
Без перехідних сутінків, без м’якості — ніби хтось загасив світло одним рухом. Замок наповнився напругою, що не мала джерела, але мала мету.
Влад стояв у південній вежі, спиною до вікна. Його руки були стиснуті так сильно, що камінь під пальцями тріщав. Він не дивився назовні — він дивився всередину.
Це було гірше за бій.
Гірше за кров.
Бо цього разу ворог не нападав — він чекав.
Елізабет відчула це ще до того, як почула звук. Не кроки. Не голос. Ледь помітну зміну в повітрі — ніби замок затримав подих.
— Влад, — сказала вона, входячи. — Що відбувається?
Він не обернувся.
— Він близько, — відповів Влад. — І цього разу він не ховається.
Елізабет підійшла повільно. Вона бачила, як напружені його плечі, як темрява навколо нього рухається, слухаючись не волі, а болю.
— Він говорить з тобою? — спитала вона.
Кілька секунд — тиша.
— Він говорить через мене, — сказав Влад тихо. — Через спогади. Через слабкі місця, які я думав, що знищив.
Він нарешті повернувся.
І Елізабет злякалася.
Не монстра.
Людини.
Його очі були темнішими, ніж вона будь-коли бачила. Не червоні. Не хижі.
Втомлені.
— Я не можу його вигнати, — зізнався Влад. — Не цієї ночі.
Елізабет відчула, як щось стислося в грудях.
— Чому? — тихо спитала вона.
Влад зробив крок назад, ніби від неї.
— Бо він торкнувся тебе, — сказав він. — Не фізично. Але достатньо.
Елізабет завмерла.
— Що ти маєш на увазі?
Влад заплющив очі.
— Він показав мені світ, у якому ти помираєш через мене, — прошепотів він. — І він знає, що це… майже змусило мене здатися.
Слова зависли між ними, важкі й небезпечні.
— Здатися? — повторила вона.
— Вийти з гри, — сказав Влад. — Знищити все. Себе. Замок. Його. Усе одразу.
Елізабет зробила те, чого він не очікував.
Вона підійшла впритул і взяла його обличчя в долоні.
— Подивися на мене, — сказала вона твердо.
Влад не хотів. Але подивився.
— Я жива, — сказала вона. — Я тут. І я не твоя слабкість.
Її пальці тремтіли, але голос — ні.
— Якщо він думає, що може зламати тебе через мене, — продовжила вона, — то він ще гірше тебе знає, ніж я.
Темрява навколо Влада здригнулася.
— Ти не розумієш, — сказав він. — Коли справа стосується тебе… я не завжди знаю, де межа.
— Тоді позич її у мене, — відповіла Елізабет. — На цю ніч. Я потримаю.
Він видихнув — різко, ніби востаннє.
І в ту мить щось відступило.
Не зникло.
Але відступило.
Влад повільно притулився лобом до її лоба. Не як володар. Не як захисник.
Як той, хто майже впав — і встиг схопитися.
— Я був за крок, — прошепотів він. — Ще трохи — і я б перестав бути собою.
— Але ти тут, — сказала Елізабет. — Зі мною.
За вікном завив вітер. Тінь у кутку розчинилася, залишивши по собі лише холод.
Цієї ночі Влад не зламався.
Але обидва вони зрозуміли:
наступного разу Раду не просто спостерігатиме.
Він ударить.
🩸🖤