Розділ 21

Повітря змінилося — не холодом, а увагою. Ніби замок перестав бути просто каменем і став свідком. Вікна мовчали, коридори затамували подих, а тіні зібралися трохи ближче, ніж дозволяли собі раніше.
Вони стояли у внутрішньому дворику. Ранок був бляклим, Карпати тримали туман у долонях, як секрет.
— Він тут, — сказав Влад спокійно.
Не запитання.
Не здивування.
Елізабет не здригнулася.
— Твій ворог? — уточнила вона.
Влад подивився на неї уважно, ніби перевіряв не сміливість, а рішення.
— Той, хто колись був моїм братом, — відповів він. — І хто ніколи не боявся того, чим я став.
Ім’я він не вимовив.
Воно зависло між ними, важке, мов заборонене слово.
— Раду, — сказала Елізабет сама.
Тіні ніби здригнулися.
Влад повільно повернув до неї голову.
— Ти не повинна була знати, — тихо сказав він.
— Я журналістка, — відповіла вона. — І я живу тут достатньо довго, щоб відчувати, коли історія дихає мені в потилицю.
Влад зробив крок ближче.
— Ти не боїшся? — спитав він.
Елізабет подивилася йому просто в очі.
— Я боюся, — сказала вона чесно. — Але не тебе. І не того, ким ти є.
Вона зупинилася, вдихнула.
— Я боюся того, що хтось вважає мене слабким місцем.
Цього разу Влад не стримався — його пальці торкнулися її зап’ястка. Легко. Застережливо. Не як власник — як захисник.
— Він саме так і думає, — сказав Влад. — І саме тому він небезпечний.
— Тоді, — Елізабет м’яко, але впевнено вивільнила руку, — ми не дамо йому цієї розкоші.
Влад уважно дивився на неї кілька довгих секунд.
— Ти розумієш, що він не буде ховатися? — спитав він. — Він прийде. Він говоритиме. Він спокушатиме правдою, яку я приховав.
— Нехай, — відповіла вона. — Я не тікаю від історій лише тому, що вони темні.
В цей момент туман у дворі згустився.
І серед нього — майже невидимо — пройшов силует.
Не плоть.
Не тінь.
Намір.
У голові Елізабет пролунав голос — м’який, оксамитовий, небезпечно знайомий, хоча вона ніколи його не чула.
Ти цікавіша, ніж я очікував, Елізабет.
Влад різко притиснув її до себе, ставши між нею і туманом.
— Не відповідай, — прошепотів він. — Ніколи. Навіть подумки.
Туман розвіявся так само раптово, як з’явився.
Тиша повернулася.
Елізабет повільно видихнула.
— Він не ненавидить мене, — сказала вона.
Влад стиснув щелепу.
— Ні, — відповів він. — Він вважає тебе викликом.
Вона підняла на нього погляд — спокійний, зосереджений.
— Тоді добре, — сказала Елізабет. — Я ніколи не була тією, хто боїться монстрів.
Влад усміхнувся — темно, небезпечно.
— Шкода для нього, — промовив він. — Бо я — так.
І вперше за багато століть
монстр
боявся
не за себе.
🩸🖤