Розділ 20.

Влад не спав.
Він знав це ще до того, як двері його кімнати тихо прочинилися. Замок дихав інакше, коли вона була поруч. Кров у його венах відповідала на її кроки, на шурхіт шовку, на намір.
Він підвів погляд — і завмер.
Елізабет стояла в світлі свічок, загорнута лише в тонкий шовковий халат. Темний, мов ніч, що обіймала її плечі. Вона не ховалася. Не вагалася.
Влад сів на ліжку повільно, ніби боявся злякати мить.
— Елізабет…
Вона зробила крок ближче. Потім ще один.
І приклала палець до його вуст.
— Шшш… — прошепотіла вона.
Її дотик був легким. Але він ударив сильніше за будь-яку зброю.
Вона дивилася на нього відкрито — без страху, без сумніву. Лише з бажанням, яке більше не потребувало слів.
Шовк ковзнув з її плечей.
Влад різко втягнув повітря. Світ звузився до неї. До того, як вона стояла перед ним — справжня, оголена, свідома свого вибору.
— Ти сказав, — тихо промовила Елізабет, — що торкнешся мене лише тоді, коли я дозволю.
Вона стала між його колін.
— Так ось… — її голос тремтів, але погляд був твердим. — Я дозволяю.
Я хочу тебе.
Візьми мене, Владе.
У ньому щось зламалося.
Влад підвівся одним рухом і зупинився за мить до того, як торкнутися. Його руки тремтіли — не від голоду, а від контролю, який він тримав століттями… і який зараз відпускав.
— Якщо я почну, — хрипко сказав він, — я не зможу бути обережним.
— Я не прошу обережності, — відповіла вона. — Я прошу правди.
Цього було достатньо.
Він притис її до себе — не грубо, але невідворотно. Його губи знайшли її шкіру, і світ зник. Не залишилося ні замку, ні ворогів, ні століть.
Лише ніч.
Лише двоє.
Лише вибір, зроблений без вороття.
Свічки згасли самі.
А замок…
замок запам’ятав цю ніч.
------

Вона лежала в його обіймах, притиснувшись щокою до його грудей. Ніч повільно осідала на них обох, тиха й важка, мов глибоке дихання замку. Влад не рухався — лише тримав її так, ніби боявся порушити щось крихке.
— Владе… — прошепотіла Елізабет.
Він відчув це ще до слів. Її бажання було теплим імпульсом під шкірою, відлунням обітниці, яку вони вже поділили.
— Подивися на мене, — сказала вона тихо.
Влад нахилився, їхні погляди зустрілися в напівтемряві. В її очах не було страху. Лише довіра — небезпечніша за будь-яку спокусу.
— Я хочу знову, — зізналася вона. — Але інакше.
Його пальці напружилися.
— Скажи.
Елізабет ковзнула ближче, її подих торкнувся його шиї.
— Я хочу відчути тебе повністю, — прошепотіла вона. — Навіть ту частину, якої всі бояться.
Влад заплющив очі. У ньому здійнялася давня боротьба — інстинкт і обіцянка, темрява і вибір.
— Це не гра, — сказав він хрипко. — І не мить, яку можна забути.
— Я не хочу забувати, — відповіла вона. — Я хочу пам’ятати.
Він притис її до себе, ніби приймаючи рішення, яке змінює обох. Її серце билося під його долонею — впевнено, живо, довірливо.
— Скажи «зупинись», — прошепотів Влад. — У будь-яку мить.
— Я скажу, — відповіла вона. — Але не зараз.
Ніч знову замкнулася навколо них.
Його подих ковзнув уздовж її шиї, і Елізабет затремтіла — не від страху, а від передчуття. Вона відчула легкий укол, спалах відчуттів — гострий і водночас дивно солодкий, ніби межа між болем і насолодою стерлася.
Вона прошепотіла його ім’я.
Світ зник.
Залишилися лише двоє, з’єднані темрявою, вибором і довірою, яку не можна повернути назад. Їхні серця билися в одному ритмі, і в цю мить ніч прийняла їх обох — без свідків, без слів.
А коли все стихло, Влад тримав її так, ніби вона стала частиною його вічності.
— Ти зі мною, — прошепотів він.
— Я залишаюся, — відповіла Елізабет.
І десь у глибині замку
тінь здригнулася,
бо зв’язок став глибшим, ніж планувалося.
-----

Ранок прийшов обережно.
Світло повзло по кам’яних стінах, ніби не було впевнене, що має право тут бути. Воно торкнулося ліжка, зупинилося на її волоссі, на його плечі — і завмерло, мов свідок.
Елізабет прокинулася першою.
Вона лежала нерухомо, слухаючи не замок, а його. Повільний, глибокий ритм під її щокою. Влад спав — рідкісна, майже інтимна розкіш, яку він дозволяв собі нечасто.
Її пальці не рухалися, але все тіло пам’ятало.
Тепло. Вагу. Присутність.
Вона ледь підняла голову.
Його обличчя без напруги було іншим. Молодшим. Небезпечнішим — саме через цю вразливість. Не граф. Не легенда. Просто Влад.
Він відчув її погляд.
Очі відкрилися повільно, ніби світ повертався до нього неохоче.
Їхні погляди зустрілися.
Жоден не усміхнувся.
Це була тиша після істини — коли слова більше не потрібні, але ще не знаєш, які з них тепер можливі.
— Ти не пішла, — сказав він хрипко.
Не запитання.
Факт.
— Я ж казала, — відповіла Елізабет тихо. — Я залишаюся.
Влад повільно підняв руку, але не торкнувся одразу. Його пальці зависли біля її плеча — нова обережність, нова повага.
— Ти відчуваєш щось… інакше? — спитав він.
Вона прислухалася до себе. До тіла. До простору між ними.
— Так, — відповіла вона. — Ніби тиша стала глибшою. І ти… ближчий. Не фізично.
Він кивнув.
— Зв’язок не зникає з ранком, — сказав Влад. — Він просто змінює форму.
Елізабет обережно провела пальцями по його грудях — повільно, ніби перевіряла, чи має на це право.
Влад не зупинив її.
— Ми тепер інші, — сказала вона. — І я не знаю, що це означає.
— Я знаю, — відповів він. — Це означає, що відтепер я не можу сховатися за роллю.
Він повернувся до неї повністю. Не притискаючи. Не володіючи.
— І що я не дозволю світові торкнутися тебе так, як торкнувся я, — додав він.
Елізабет уважно подивилася на нього.
— Це не обіцянка власності? — спитала вона.
— Ні, — відповів Влад. — Це обіцянка відповідальності.
Вона прийняла це мовчки.
За вікном дзенькнув дзвін — десь унизу прокидалося місто, не знаючи, що в замку щось незворотно змінилося.
Елізабет зітхнула і поклала голову йому на плече.
— Тепер буде складніше, — сказала вона.
— Так, — погодився Влад.
— Небезпечніше.
— Безумовно.
Вона усміхнулася — вперше за ранок.
— Тоді добре, що я не люблю прості історії.
Влад прикрив очі.
І в цю мить він зрозумів:
він більше не сам у своїй вічній ночі.
А десь далеко, за межами світла,
тінь відчула зміну ритму
і зрозуміла —
час діяти.