Розділ 19

🩸🔥 
Влад не пропонував цього одразу.
Він провів її до невеликої кімнати під вежею — без розкоші, без свічок у золоті, без показної темряви. Камінь, дерево, тиша. Місце, де не грають ролей.
— Те, що я зараз скажу, — мовив він, — ти маєш почути без страху і без тиску.
Елізабет кивнула.
— Між вампіром і людиною може існувати зв’язок, — продовжив Влад. — Не перетворення. Не підкорення.
Обітниця.
Він подивився їй просто в очі.
— Кров — це не лише їжа. Це пам’ять. Намір. Дозвіл. Якщо ти поділишся нею зі мною — я відчуватиму тебе. Твій стан. Твій біль. Твою небезпеку.
— А ти? — тихо спитала вона. — Що відчуватиму я?
— Мене, — чесно відповів він. — Моє існування. Мою тишу. Мій захист.
Елізабет зробила глибокий вдих.
— Це назавжди?
— Ні, — сказав Влад. — Обітницю можна розірвати. Але вона змінює. Обох.
Він узяв тонкий срібний ніж і поклав його на стіл — не простягаючи, не нав’язуючи.
— Якщо ти скажеш «ні», — мовив він, — ми просто підемо звідси.
Вона підійшла ближче. Взяла ніж сама.
— Я не хочу бути сліпою поруч із тобою, — сказала вона. — Я хочу бачити. І бути видимою.
Влад завмер. На мить у ньому щось здригнулося — старе, дике, але стримане.
Елізабет обережно надрізала палець. Кров виступила червоною краплею — живою, теплою.
— Це мій вибір, — сказала вона.
Влад узяв її руку. Його дотик був холодним — і дивно заспокійливим.
— Тоді слухай, — прошепотів він. — Не страх. А зв’язок.
Він схилився. Його губи торкнулися шкіри — не як хижак, а як той, хто приймає дар. Ледь відчутно. Майже ніжно.
Кров зникла — і світ змінився.
Елізабет відчула не біль.
Присутність.
Ніч — не темну, а глибоку.
Силу — не жорстоку, а стриману.
Самотність, яка тривала століттями… і тепер більше не була порожньою.
Влад різко відсторонився. Його подих став важчим.
— Досить, — сказав він хрипко. — Більше не потрібно.
Він притис її руку до своєї грудей.
— Тепер, якщо тобі загрожуватиме небезпека, — мовив він, — я знатиму. Де б ти не була.
Елізабет відчула, як його серце — повільне, сильне — відгукується під її долонею.
— А ти? — спитала вона. — Що змінилося для тебе?
Влад подивився на неї так, ніби вона стала чимось більшим за бажання.
— Тепер, — сказав він, — якщо з тобою щось станеться…
я не залишу від цього світу нічого, що варто берегти.
Тиша навколо затремтіла.
А десь у темряві
Раду відчув зв’язок,
і зрозумів —
гра перейшла на новий рівень.
-----

Ніч після обітниці була іншою.
Замок не скрипів. Не стогнав. Ніби старі стіни впізнали її — і дозволили бути. Елізабет сиділа на підвіконні у своїй кімнаті, загорнута в темну ковдру, і слухала тишу, що більше не лякала.
Влад стояв у дверях. Не входив.
— Ти можеш піти вранці, — сказав він. — Я не триматиму.
Він говорив це надто спокійно. Так говорять ті, хто вже знає відповідь — але мусить дати вибір.
Елізабет повернулася до нього.
— Ти справді думаєш, що я залишилася б після всього… — вона зробила жест у повітрі, — і пішла б просто так?
Влад не відповів. Його погляд ковзнув по її руці — тій самій, де ще тепліла пам’ять його дотику.
— Обітниця не прив’язує, — тихо сказав він. — Вона лише показує шлях.
— Я знаю, — відповіла вона. — Саме тому я тут.
Вона встала і підійшла ближче. Не до межі. До рішення.
— Я залишаюся не через страх. І не через цікавість, — сказала Елізабет. — І навіть не через тебе… тільки.
Влад підвів брову.
— А через що ж?
— Через себе, — відповіла вона. — Бо поруч із тобою я не втрачаю себе. Я стаю… чеснішою.
Він повільно видихнув. Ніби зняв із плечей тягар, який носив століттями.
— Тоді ти маєш знати правила, — сказав Влад. — Не як гість. Як та, що залишається.
— Я слухаю.
— По-перше, — він зробив крок ближче, — у цьому замку є місця, куди ти не підеш без мене. Навіть якщо почуєш голос. Навіть якщо він здаватиметься знайомим.
Елізабет кивнула. Вона знала, про кого йдеться.
— По-друге, — продовжив він, — якщо ти відчуєш страх, який не твій… ти скажеш мені одразу.
— А по-третє? — спитала вона.
Влад затримав погляд. Довше, ніж потрібно.
— По-третє, — сказав він, — якщо ти колись захочеш піти… ти скажеш мені це в очі. Не вночі. Не подумки. А вголос.
Вона усміхнулася — м’яко, без виклику.
— Домовилися.
Між ними знову виникла тиша — але вже не порожня. Вона була наповнена присутністю. Вибором. Обіцянкою, яку не потрібно закарбовувати кров’ю.
— Ти відчуваєш це? — раптом спитала Елізабет.
— Що саме?
Вона торкнулася грудей — свого серця.
— Ніби замок дихає інакше. Ніби… прийняв.
Влад повільно кивнув.
— Він завжди відчував, хто тікає, — сказав він. — І хто залишається.
Він простягнув руку. Цього разу — без вагань.
Елізабет вклала свою долоню в його.
— Тоді, — мовив Влад тихо, — від цієї ночі ти не просто під моїм захистом.
Він нахилився ближче, ледь торкаючись її чола своїм.
— Ти — частина моєї вічної ночі.
Елізабет заплющила очі.
І вперше подумала,
що, можливо,
залишитися —
це і є найсміливіший вибір.
А десь далеко, у темряві,
тінь знову рушила з місця,
бо кожен, хто залишається,
стає мішенню.
----