Розділ 18

Вони сиділи в малій залі з вікном на північ. Там завжди було холодніше, ніж у решті замку, і Влад обрав саме це місце — ніби хотів, щоб правда звучала без прикрас.
Камін не горів.
— Те, що люди називають легендою, — почав він, — це лише тінь. Зручна. Красива у своїй жорстокості.
Елізабет мовчала. Вона відчувала: якщо поставить запитання — зруйнує щось крихке.
— Мене називали Дракулою ще тоді, коли я був людиною, — продовжив Влад. — Сином Дракона. Захисником. Катом. Монстром — залежно від того, з якого боку дивилися.
Він говорив рівно. Без гніву. Без виправдань.
— Я саджав ворогів на палі не заради насолоди, як пишуть. А заради страху. Страх — найміцніша стіна. Вона рятувала мою землю.
— А потім? — тихо спитала Елізабет.
Влад усміхнувся — гірко.
— Потім стіни впали. Люди зрадили. Союзники продали. А я залишився… надто живим, щоб померти, і надто зламаним, щоб жити.
Він підвів погляд до темної стелі.
— Вампіра з мене зробили не прокляття і не диявол. А вибір. Мій. Усвідомлений. Я погодився на вічність, бо не хотів бачити, як гине мій світ… і не мав сил піти разом з ним.
Елізабет відчула, як стискається горло.
— Ти шкодуєш?
— Ні, — відповів він одразу. — Я шкодую лише про те, що навчився виживати ціною почуттів.
Влад підвівся, підійшов до вікна. Сніг повільно падав на каміння, стираючи сліди часу.
— Легенди кажуть, що я п’ю кров заради насолоди. Що я не відбиваюся в дзеркалах. Що боюся хрестів і світла.
Він озирнувся.
— Правда простіша і гірша. Кров — це пам’ять. Я бачу життя тих, кого торкаюся. Світло — не вбиває, але нагадує, що я більше не належу дню. А дзеркала… — він зупинився. — Я просто не люблю дивитися на того, ким став.
Елізабет підвелася слідом за ним.
— А любов? — спитала вона. — Про це теж є легенди.
Влад довго мовчав.
— Любов — єдине, чого я справді боюся, — сказав він нарешті. — Бо вона повертає людину в монстрі. І робить монстра… вразливим.
Він обернувся до неї. Тепер між ними не було століть — лише подихи.
— Якщо ти залишишся, — сказав Влад, — ти житимеш поруч із легендою, яку світ не зрозуміє. І з правдою, яку не всі переживають.
— А ти? — спитала Елізабет. — Чого хочеш ти?
Він підійшов ближче. Не торкнувся.
— Я хочу, щоб хоч одна історія про Дракулу була розказана правильно, — тихо відповів він. — Зі світлом і тінню. З кров’ю і вибором. З коханням… якщо воно наважиться вижити.
Елізабет кивнула.
— Тоді я слухаю, — сказала вона. — Не легенду. Тебе.
Влад схилив голову — знак довіри, якої він не давав століттями.
А десь у глибині замку
стара тінь заворушилася,
бо правда, сказана вголос,
завжди кличе війну.
----

Елізабет думала, що після його зізнання щось усередині зламається.
Що з’явиться холод. Або паніка. Або бажання втекти — негайно, без огляду.
Натомість прийшла тиша.
Вона стояла біля вікна, притулившись чолом до холодного скла. Карпати повільно тонули в сутінках, і цей перехід від дня до ночі більше не здавався загрозливим.
— Ти мовчиш, — сказав Влад за її спиною.
Його голос не був різким. У ньому звучала обережність — незвична для істоти, яка пережила століття.
— Я слухаю себе, — відповіла вона. — І це… дивно.
Влад не підійшов ближче. Він дозволив їй простір — ще один знак поваги.
— Я не бачу монстра, — продовжила Елізабет. — Я бачу людину, яка зробила вибір і живе з його наслідками.
Він видихнув. Повільно.
— Це небезпечно, — сказав він. — Бачити в мені людину.
— А бачити лише чудовисько — зручно, — відповіла вона. — Але неправдиво.
Елізабет обернулася. Їхні погляди зустрілися — без гри, без масок.
— Я знаю, ким ти є, Влад, — сказала вона. — Я знаю, що ти п’єш кров. Що живеш у ночі. Що поруч із тобою люди зникають.
Вона зробила паузу.
— Але я також знаю, що ти не забрав у мене вибір. І це важливіше за будь-яку легенду.
Влад повільно підійшов. Зупинився на відстані простягнутої руки.
— Якщо ти залишишся, — тихо мовив він, — я не стану прикрашати темряву. Будуть речі, які ти не зможеш змінити. І моменти, коли я буду… іншим.
— Я журналістка, — ледь усміхнулася вона. — Я звикла до незручної правди.
Його погляд пом’якшав. Не став світлим — просто перестав бути крижаним.
— Тоді слухай ще одну, — сказав Влад. — Я ніколи не торкнуся тебе без дозволу. Ніколи не візьму більше, ніж ти готова дати. І якщо ти попросиш піти — я відкрию двері. Навіть якщо це мене знищить.
Елізабет відчула, як у грудях щось тепле розгортається.
— Це і є правда, що не лякає, — сказала вона. — Бо вона не про кров. Вона про межі.
Влад простягнув руку. Повільно. Даючи їй час відступити.
Вона не відступила.
Їхні пальці торкнулися — лише мить, легше за подих. Але замок відгукнувся тихим стогоном старого каміння, ніби відчув цю зміну.
Влад заплющив очі.
— Ти не боїшся, — прошепотів він.
— Боюся, — відповіла вона чесно. — Але це не те саме, що тікати.
Він відкрив очі. У них було щось нове — не надія, не спокій.
Ризик.
— Тоді залишайся, — сказав він. — Не як гість. Не як свідок.
— А як хто? — спитала Елізабет.
Влад на мить задумався.
— Як правда, — відповів він. — Яку я більше не ховаю.
За вікном ніч остаточно вступила у свої права.
І вперше вона не здавалася ворожою.
Десь далеко, у глибині замку,
тінь зробила крок ближче,
бо правда, прийнята без страху,
завжди кидає виклик темряві.