Розділ 17

Влад не відповів одразу.
Світло світанку повільно ковзало кам’яною підлогою, торкалося його чобіт, плаща, але не піднімалося вище — ніби навіть ранок не насмілювався дивитися йому в очі.
Елізабет стояла навпроти. Спокійно. Занадто спокійно для жінки, якій щойно шепотіли обіцянки темряви.
— Ти маєш? — повторила вона тихіше.
Влад повільно зняв рукавички. Пальці були оголені — сильні, бліді, з ледь помітними слідами часу. Він дивився на них кілька секунд, ніби збирав себе докупи.
— Ні, — сказав він нарешті.
Слово впало між ними важко.
Елізабет здригнулася, але не відступила.
— Тоді чому ти тут?
Влад підняв погляд. І в ньому не було звичного контролю. Не було хижацької холодності. Лише щось небезпечніше — чесність.
— Бо я не можу піти, — відповів він.
Тиша наповнилася напругою, що стискала груди.
— Раду мав рацію в одному, — продовжив Влад. — Я не боюся втратити тебе.
Він зробив крок ближче.
— Я боюся того, ким стану, якщо ти залишишся.
Її серце билося голосно. Вона відчувала це в скронях, у пальцях, у кожному подиху.
— Ти кажеш це так, ніби я вже зробила вибір.
— Ти зробила його в ту мить, коли не втекла, — сказав він. — Коли дізналася, хто я. Коли дозволила йому говорити з тобою — і не зламалася.
Влад зупинився за крок від неї. Між ними залишався простір — тонкий, як лезо.
— Скажи мені одне, Елізабет, — тихо мовив він. — Коли він був тут… ти відчула страх?
Вона не опустила очей.
— Ні.
Його щелепи напружилися.
— Тоді що?
— Спокусу, — чесно сказала вона. — Але не його.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який дотик.
Влад видихнув. Повільно. Ніби стримував щось темне, гаряче, древнє.
— Я забороняв собі це століттями, — сказав він. — Не тому, що не хотів. А тому, що знаю ціну.
— А я? — спитала вона. — Чи маю я право знати, за що плачу?
Він простягнув руку — і зупинився за кілька сантиметрів від її щоки. Його пальці тремтіли. Ледь помітно. Але вона побачила.
— Ти платиш небезпекою, — сказав він. — Бажанням. Вічним сумнівом.
— І любов’ю? — прошепотіла вона.
Влад завмер.
Потім повільно опустив руку.
— Я не буду заперечувати, — сказав він тихо. — Не після сьогоднішньої ночі. Не після того, як він прийшов за тобою.
Він подивився їй просто в очі.
— Я хочу тебе.
— Я боюся цього.
— І я не відпущу тебе… якщо ти сама не попросиш.
Елізабет зробила крок ближче. Тепер між ними не залишилося нічого, крім подихів.
— Я не прошу, — сказала вона. — Я залишаюся.
Їхні погляди зчепилися. Замок ніби затамував подих.
— Тоді, — прошепотів Влад, — з цього моменту ти під моїм захистом. Не як гість. Не як журналістка.
Він нахилився до її вуха, не торкаючись.
— Як моя слабкість.
І десь у темряві, далеко від світла,
Раду усміхнувся,
бо почув саме те, на що чекав.