Розділ 16

Елізабет ще раз подивилася на перекреслений рядок.
Ім’я було написане старим чорнилом, але навіть зараз здавалося… живим. Ніби сторінка намагалася відштовхнути погляд.
— Чому його перекреслили? — спитала вона.
Влад повільно закрив книгу.
— Бо в моєму світі імена — це ключі, — сказав він. — А це ім’я відкриває двері, які я зачиняв століттями.
— Але ти його знаєш.
— Так, — кивнув він. — І він знає, що я знаю.
Елізабет відчула дивний тиск у скронях, ніби повітря стало густішим.
— Влад… — вона знизила голос. — Якщо ми хочемо його зупинити, мені потрібно знати.
Він подивився на неї довго. У його погляді було все: пам’ять, провина, гнів — і щось схоже на страх, який він собі не дозволяв.
— Його ім’я… — почав він і зупинився.
Свічки в бібліотеці здригнулися. Полум’я на мить потьмяніло.
— Бачиш? — тихо сказав Влад. — Він слухає.
— Тоді скажи, — відповіла вона. — Хай чує.
Влад повільно вдихнув.
— Раду, — вимовив він нарешті.
Повітря здригнулося. Не звук — реакція. За вікном дзенькнув метал, ніби хтось торкнувся старої решітки.
— Раду… — повторила Елізабет. Ім’я лягло на язик важко. — Хто він був?
— Моїм учнем, — сказав Влад. — Моєю тінню. Моїм найбільшим прорахунком.
Він знову відкрив книгу, перегорнув кілька сторінок. Там був малюнок: двоє чоловіків, дуже схожих. Один — з піднятою головою. Інший — трохи позаду, в напівтіні.
— Я врятував його від смерті, — продовжив Влад. — Він благав про вічність. Я дав її… не навчивши, як жити з нею.
— І тепер він мститься?
— Ні, — відповів Влад. — Він доводить, що перевершив мене.
Елізабет відчула холод у грудях.
— Тому він убиває там, де ти живеш. Тому залишає знаки. Тому… я.
Влад кивнув.
— Ти — дзеркало. Якщо він зламає тебе, він доведе, що я не здатен захистити навіть те, що обрав.
— А якщо не зламає?
— Тоді він прийде за мною напряму, — сказав Влад. — І це буде кінець для одного з нас.
У тиші пролунало тихе тук. Ніби хтось легко постукав у камінь.
Не в двері.
У сам замок.
Елізабет підвела голову.
— Він тут?
— Поруч, — відповів Влад. — Достатньо, щоб чути.
Він узяв її за руку — цього разу без вагань.
— Запам’ятай його ім’я, — сказав він. — Але не вимовляй без потреби. Бо кожен раз, коли ти це робиш, він стає ближчим.
— А ти? — тихо спитала вона. — Що стає з тобою?
Влад подивився їй в очі.
— Я згадую, ким був… і ким можу стати знову, якщо він змусить мене.
Свічки заспокоїлися. Тиша повернулася — удавана, напружена.
А десь у глибині замку
хтось усміхнувся,
бо його ім’я знову
прозвучало вголос.
-----

Флешбек: Влад. XV століття
Вогонь пах інакше в ті часи.
Грубіше. Дим змішувався з кров’ю, потом, страхом. Влад стояв на кам’яній терасі фортеці, дивлячись, як ніч ковтає Карпати. Його плащ був важким — не від золота, а від відповідальності.
Він ще дихав.
Його серце ще билося.
— Вони йдуть, — сказав воєвода поруч. — Османи. Знову.
Влад не відповів. Його погляд був спрямований униз — туди, де на колінах стояв хлопець років двадцяти. Худий, побитий, але з очима, що горіли.
— Як тебе звати? — спитав Влад.
— Раду, — відповів той хрипко. — Я не прошу пощади. Я прошу силу.
Тоді Влад усміхнувся. Вперше за довгий час.
— Силу не просять, — сказав він. — Її витримують.
Він уже знав, ким стає. Вже відчував холод у венах ночами. Він ще боровся з цим — але темрява обрала його задовго до того, як він погодився.
— Ти помреш до світанку, — мовив Влад спокійно. — Або залишишся зі мною… назавжди.
Раду підняв голову.
— Я бачив, як ти дивишся на смерть, — сказав він. — Ти не боїшся її. Вона боїться тебе.
Це було… лестощами.
І правдою.
Тієї ночі Влад уперше порушив власну клятву.
Він не вбив — він поділився.
Кров була гарячою. Пам’ять — болісною. Раду кричав, але не відступив. Його пальці стискали камінь, поки тіло ламалося, перебудовувалося, відроджувалося.
— Запам’ятай, — сказав Влад, коли все закінчилося. — Вічність — це не дар. Це вирок. І я — твій вирок.
Раду дивився на нього знизу вгору. В його очах уже не було страху.
Лише захват.
— Тоді зроби мене таким, як ти, — прошепотів він. — Або кращим.
Ці слова Влад згадав занадто пізно.
Минали роки. Століття.
Раду вчився швидко. Занадто швидко. Він слухав… але не корився. Він дивився на Влада не як на вчителя — як на межу, яку потрібно перейти.
— Ти тримаєшся за людяність, — сказав він одного разу в темряві підземелля. — Вона зробить тебе слабким.
— Вона робить мене небезпечним, — відповів Влад.
Тоді Раду усміхнувся.
І зник.
Зрадив. Украв заборонені тексти. Навчився того, чого Влад ніколи не дозволяв.
І пішов у світ, несучи з собою його ім’я, його тінь… і його гріх.
Флешбек обірвався різко.
Влад стояв у бібліотеці замку вже в наш час, пальці стискали край столу так, що дерево тріснуло.
Елізабет мовчала. Вона все відчула, хоч він не вимовив жодного слова.
— Тепер ти розумієш, — тихо сказав Влад. — Це не просто ворог.
Він підвів на неї погляд.
— Це моя помилка. І він прийшов забрати те, що доведе:
я більше не маю права на світло.
Тиша знову заворушилася.
І десь далеко, крізь століття,
Раду почув, що його згадали.
----

Елізабет прокинулася не від звуку.
Від відчуття, що в кімнаті вона більше не одна.
Повітря було важким, холодним, ніби ніч затрималася всередині, відмовляючись відступати перед світанком. Свічка біля ліжка горіла рівно — її не гасили.
— Ти прокинулась раніше, ніж я очікував…
Голос був тихим. Гладким. Чужим — і водночас дивно знайомим.
Елізабет повільно сіла, ковдра зіслизнула з плечей. Серце билося рівно — занадто рівно, ніби хтось заспокоював його зсередини.
— Хто ти? — спитала вона.
Тінь біля вікна ворухнулася. Не вийшла на світло. Не сховалася. Вона просто… усміхнулася.
— Раду, — відповів він. — Але ти вже це знаєш.
Її пальці стиснули простирадло.
— Ти не маєш права бути тут.
— У цьому замку? — тихий сміх. — Я був тут задовго до того, як ти навчилася вимовляти його ім’я.
Він зробив крок уперед — і місячне світло ковзнуло по його обличчю. Красиве. Холодне. Очі — темні, як глибока вода, в якій хочеться втонути, навіть знаючи, що не випливеш.
— Влад попереджав мене про тебе, — сказала вона.
— Влад багато про що попереджає, — відповів Раду. — Але ніколи — про найцікавіше.
Він дивився на неї не як хижак.
Як той, хто оцінює.
— Ти пахнеш інакше, ніж я очікував, — мовив він тихо. — Не страхом. Не наївністю. Вибором.
— Я не твоя річ.
— Саме тому ти мене цікавиш, — сказав Раду. — Він завжди обирав тих, хто дивився на нього зі страхом або поклонінням. А ти… дивишся так, ніби хочеш зрозуміти.
Він наблизився ще на крок. Між ними залишився простір — тонкий, як подих.
— Знаєш, що він не сказав тобі? — прошепотів Раду. — Що він боїться не втратити тебе.
Елізабет ковтнула.
— А чого ж?
Раду нахилив голову.
— Що ти обереш не його.
Її серце здригнулося.
— Ти помиляєшся.
— Можливо, — усміхнувся він. — Але сумнів — це зерно. А я лише прийшов його полити.
Він простягнув руку — не торкаючись. Його пальці зависли біля її щоки, і шкіра запалала так, ніби дотик уже відбувся.
— Він тримається за контроль, — сказав Раду. — За правила. За заборони.
— А ти? — прошепотіла вона.
— Я пропоную правду, — відповів він. — І вибір.
Свічка раптом затремтіла.
— Ти небезпечний, — сказала Елізабет.
— Так, — кивнув він. — Але я чесний щодо цього.
А він… — Раду нахилився ближче до її вуха. — …він закохується.
Раптом повітря розірвалося.
— Геть від неї.
Голос Влада був низьким. Смертельно спокійним.
Тінь Раду розчинилася, наче її ніколи не було. Лише холод залишився на шкірі — і шепіт, що ще довго лунав у свідомості Елізабет:
Коли прийде час — ти згадаєш мої слова.
Влад стояв у дверях. Його очі палали.
— Він торкнувся тебе? — спитав він.
— Ні, — відповіла вона чесно. — Але він говорив так, ніби знає мене.
Влад підійшов ближче. Занадто близько.
— Він не має права дивитися на тебе, — сказав він. — Не має права думати про тебе.
— А ти маєш? — тихо спитала вона.
Влад зупинився.
Між ними зависло те саме питання,
яке тепер знали обоє ворогів.