Розділ 15

Тіло знайшли опівдні.
Не біля лісу.
Не на стежці.
А всередині замку.
Елізабет стояла в коридорі західного крила, коли крик служниці розірвав тишу. Він був коротким, хрипким — таким, що не просить допомоги, а лише сповіщає.
Влад з’явився поруч миттєво.
— Не йди далі, — сказав він, беручи її за зап’ястя.
Це був перший дотик за весь час. Твердий. Захисний. Без ніжності.
— Я маю це бачити, — відповіла вона. — Якщо ти хочеш, щоб я зрозуміла.
Він дивився на неї кілька секунд. Потім кивнув.
Вони увійшли до зали з кам’яними колонами. На підлозі, між тінями, лежав чоловік — один із тимчасових працівників, яких наймали для реставрації. Очі були широко розплющені. Обличчя застигло в подиві, ніби він побачив щось, у що не встиг повірити.
Кров розтеклася по каменю, утворюючи темний знак.
Елізабет завмерла.
— Це… символ, — прошепотіла вона.
— Так, — холодно сказав Влад. — Його знак.
— Чому тут? — Її голос тремтів. — Чому в замку?
Влад повільно обійшов тіло, не торкаючись.
— Бо тепер він не ховається, — відповів він. — Він хоче, щоб я знав: правила скасовано.
— А люди? Поліція? Це ж не можна просто… — вона замовкла.
— Приховати? — закінчив Влад. — Ні. І він це знав.
За дверима зібралися голоси. Хтось плакав. Хтось молився. Хтось шепотів її ім’я.
— Вони скажуть, що це ти, — тихо сказала Елізабет. — Що замок проклятий. Що ти…
— Я знаю, що вони скажуть, — перебив Влад. — І мені байдуже.
Він повернувся до неї.
— Але не тобі.
— Тоді скажи мені правду, — сказала вона. — Всю. Зараз.
Влад подивився на тіло востаннє, а потім — на знак, намальований кров’ю.
— Це не просто ворог, — сказав він. — Це той, хто колись був як я. Створений мною. Навчений мною.
Елізабет відчула, як холоне всередині.
— Ти… створив його?
— Так, — відповів Влад без виправдань. — І це моє вбивство також. Просто розтягнуте в часі.
Сирени пролунали вдалині — справжні, сучасні, чужі цьому місцю. Замок більше не був відрізаним від світу.
— Вони увійдуть, — сказала вона.
— Так, — кивнув Влад. — І побачать те, що не повинні були бачити.
Він узяв її за руку знову — тепер м’якше, але міцніше.
— Послухай мене уважно, Елізабет. Від цієї миті ти — ціль. Не символ. Не приманка. Ціль.
— Бо він хоче мене? — запитала вона.
— Бо він хоче зламати мене, — відповів Влад. — А ти — єдиний шлях.
Вона не відвела погляду.
— Тоді він програє.
У коридор увірвалися люди. Камери. Ліхтарі. Запитання.
Влад відступив у тінь, стаючи знову тим, ким його хотіли бачити: мовчазним нащадком легенди.
А Елізабет зробила крок уперед.
Бо це вбивство вже не можна було приховати.
І війна, яка почалася в темряві,
тепер дивилася просто в очі світлу.
----

Замок більше не був лише їхнім.
Після вбивства він наповнився чужими голосами, запахом металу й тривоги. Люди в уніформі ходили коридорами, робили знімки, ставили запитання, на які ніхто не мав відповіді. Камінь мовчав. Стіни — теж.
Але Влад знав: сліди вже прокинулися.
Елізабет сиділа в бібліотеці, стискаючи чашку з давно холодним чаєм. Вона чула, як десь неподалік клацають фотоапарати, але не зводила очей зі столу, на якому лежала стара карта.
— Це не план замку, — сказала вона. — Це… щось старіше.
Влад стояв біля вікна, спиною до світла.
— Це план того, чим він був, — відповів він. — До перебудов. До туристів. До легенд.
Він підійшов ближче й поклав на стіл перстень, знайдений у дворі.
— Символ на ньому, — продовжив Влад, — з’являється лише в одному періоді.
— Коли? — запитала вона.
— XV століття, — сказав він. — Коли я ще не ховався за іменами.
Елізабет повільно підняла на нього погляд.
— Ти сказав “я”.
Влад не заперечив.
— Цей знак, — він торкнувся персня, — належав братству. Не лицарському. Не церковному. Тим, хто вірив, що темряву можна використати… якщо платити правильну ціну.
— І ти був одним із них?
— Я був їхнім експериментом, — відповів Влад спокійно. — А він… — голос ледь потемнів, — моїм.
Елізабет відчула, як у неї стискається горло.
— Ти створив його тоді?
— Ні, — сказав Влад. — Я створив його пізніше. Коли вже знав, що таке самотність. І помилився, вирішивши, що можу контролювати наслідки.
Він розгорнув стару книгу, діставлену з підземного архіву. На сторінках — малюнки, записи, імена.
— Ось, — він показав рядок. — Це ім’я більше не вимовляють. Але замок пам’ятає.
Елізабет прочитала. Ім’я було перекреслене кілька разів.
— Він був тут, — сказала вона. — У замку.
— Так, — кивнув Влад. — І не один раз. Він знає ці коридори так само добре, як я.
За вікном дзенькнув дзвін — коротко, ніби попередження.
— Поліція шукає мотив, — сказала Елізабет. — А ти шукаєш… що?
— Помилку, — відповів Влад. — Ту саму, яку я повторюю знову.
Він подивився на неї.
— Прив’язуючи до себе тих, кого не маю права наражати на небезпеку.
— Не починай, — сказала вона твердо. — Я тут не випадково. І ти це знаєш.
Він мовчав кілька секунд.
— Сліди, які він залишає, — продовжив Влад, — не для поліції. Вони для мене. Він веде мене назад — туди, де все почалося.
— А мене? — тихо запитала вона.
— Тебе він хоче змусити подивитися, — відповів Влад. — Побачити мене таким, яким я був… і вирішити, чи вартий я вічності.
Елізабет повільно видихнула.
— Тоді веди, — сказала вона. — У минуле.
У цю мить у коридорі знову пролунали кроки. Але тепер вони не лякали.
Бо сліди були знайдені.
І кожен із них
вів до ночі,
яка ніколи не закінчилася.