Розділ 14

Сонце вже піднялося, коли замок здригнувся.
Не фізично — інстинктивно. Елізабет саме стояла біля вікна у великій залі, стискаючи в долоні срібний перстень, коли відчула це: різкий холод у грудях, ніби повітря стало важчим.
— Ні… — прошепотіла вона.
Здалеку, з боку лісу, долинув крик.
Один.
Короткий.
Обрізаний.
Елізабет вибігла у двір. Ворота були прочинені — так не мало бути. Внизу, на стежці, що вела до замку, зібрався невеликий натовп: кілька селян, чоловік у формі поліції, жінка з побілілим обличчям.
На землі лежало тіло.
Вона зупинилася, не наважуючись підійти ближче, але й не могла відвести погляд. Людина була мертва не від нещасного випадку — це було очевидно. Шия… ні, не рани. Сліди.
— Це сталося вночі, — сказала хтось тихо. — Але знайшли тільки зараз.
— Біля самого замку… — додав інший голос. — Це знак.
Елізабет відчула, як усі дивляться на неї.
— Він повернувся, — прошепотіла жінка. — Або ніколи й не йшов.
Поліцейський підняв погляд до веж.
— Графу варто щось пояснити.
— Він відсутній, — сказала Елізабет твердо, сама здивувавшись власному голосу. — І не має до цього стосунку.
— Усі так кажуть, — буркнув хтось.
Повітря раптом здригнулося.
Туман, який уже майже розсіявся, знову почав стікатися до воріт — неприродно швидко. Люди озирнулися. Хтось відступив.
І тоді вона відчула його.
Не побачила — відчула так, ніби серце пропустило удар.
Влад стояв за кілька кроків від воріт.
Його одяг був темніший, ніж зазвичай. На комірі — сліди крові, ще свіжі. Обличчя спокійне, але очі… очі були холодні, як ніч після бурі.
— Заберіть тіло, — сказав він спокійно. — Воно не належить цьому місцю.
Поліцейський відкрив рота — і закрив. Ніхто не рухався.
Влад підійшов ближче. Його погляд ковзнув по мертвому — швидко, без жалю — і зупинився на Елізабет.
На мить усе навколо зникло.
— Ти жива, — сказав він тихо.
— Ти зник, — відповіла вона. — І тут… це.
— Не я, — сказав Влад одразу. — Але це через мене.
Він обернувся до людей.
— Те, що сталося, — не повториться. Заберіть страх із собою, коли підете.
Ніхто не заперечив.
Коли двір спорожнів, Влад повільно видихнув. Його плечі опустилися рівно на один подих — перша ознака втоми.
— Він убив, щоб я повернувся, — сказав він. — І щоб ти це побачила.
Елізабет підійшла ближче.
— Ти поранений?
— Ні, — відповів він. — Але межа перейдена.
Він подивився на її руку.
— Де ти взяла перстень?
— Він залишив його, — сказала вона. — Для нас обох.
Влад стиснув щелепи.
— Тоді слухай уважно, — сказав він. — З цього моменту ти під моїм повним захистом. Більше ніяких напівправд.
— А якщо я злякаюся?
Він нахилився трохи ближче.
— Ти вже не злякалася, — сказав він тихо. — І це найнебезпечніше.
Він простягнув руку — не торкаючись, але достатньо близько, щоб вона відчула тепло.
— Він хотів показати, що може вбивати поруч із моїм домом, — сказав Влад. — Тепер я покажу, що можу зробити заради того, кого обрав.
Елізабет зустріла його погляд.
— Тоді починай говорити правду, Влад Цепеш.
Його усмішка була темною й обіцяла кров.
— Добре, — сказав він. — Наступної ночі ти дізнаєшся, ким я був до того, як став легендою.
І замок знову зачинив свої ворота.
Бо війна більше не ховалася в тіні.