Розділ 13

Місто прокидалося неохоче.
Туман ще тримався між будинками, ковзаючи вузькими вуличками, ніби хтось навмисно не давав сонцю піднятися вище. Кав’ярні відкривалися повільно, люди говорили тихіше, ніж зазвичай.
Елізабет помітила це одразу.
— Вони дивляться, — сказала вона, коли вони з Владом ішли площею.
— Вони завжди дивляться, — відповів він спокійно. — Просто не завжди бачать.
Він ішов поруч, але тримався на пів кроку позаду — так, щоб здаватися супутником, не охоронцем. Проте Елізабет відчувала: кожен його рух — контроль простору.
Вона зупинилася біля газетного кіоску. Заголовки були звичайними — погода, політика, туристи. Але продавець дивився на них занадто пильно.
— Ви з замку, — сказав він, не питаючи.
— Так, — відповіла Елізабет.
Чоловік нахилився ближче.
— Там знову неспокійно.
— Що ви маєте на увазі? — спитала вона.
Він ковзнув поглядом до Влада і одразу відвернувся.
— Кажуть, уночі чули крики. А ще… — він знизив голос. — знайшли кров біля старого мосту. Не людську.
Елізабет відчула, як напружився Влад.
— Люди люблять вигадувати, — холодно сказав він.
— Може й так, — погодився продавець. — Але цього разу навіть старі мовчать. А коли мовчать старі — значить, біда близько.
Вони пішли далі. Кроки луною відбивалися від бруківки.
— Вони знають про тебе? — тихо спитала Елізабет.
— Вони знають легенду, — відповів Влад. — А легенди завжди безпечніші за правду.
На розі вулиці дві жінки перешіптувалися. Коли Елізабет проходила повз, вона вловила уривки:
— …він знову привіз дівчину…
— …цього разу не місцева…
— …кажуть, замок її не відпустить…
Вона зупинилася.
— Вони говорять про мене.
Влад подивився на неї уважно.
— Ти вже частина історії, — сказав він. — Подобається це тобі чи ні.
— А якщо я не хочу бути легендою?
— Тоді не закохуйся в монстра, — відповів він тихо.
Вона усміхнулася — трохи зухвало.
— Запізно.
Він не відповів. Але його погляд став темнішим.
Біля церкви стояв старий священник. Коли вони проходили повз, він перехрестився — але дивився на неї, а не на Влада.
— Він боїться мене? — прошепотіла Елізабет.
— Ні, — сказав Влад. — Він боїться того, що ти можеш пробудити.
Раптом із натовпу вирвався хлопчик і врізався в Елізабет. Вона мало не впала, але Влад миттєво схопив її за лікоть.
— Обережно, — сказав він.
Хлопчик підвів голову. Його очі були надто серйозні для дитини.
— Не залишайся в замку після третьої ночі, — прошепотів він Елізабет. — Він уже обрав.
— Хто? — встигла спитати вона.
Хлопчик зник у натовпі.
Влад дивився йому вслід, стискаючи щелепи.
— Тепер шепоче навіть майбутнє, — сказав він. — І мені це не подобається.
Елізабет глибоко вдихнула.
— Значить, ми близько до правди.
Влад подивився на неї.
— Або близько до точки, де назад дороги вже не буде.
Над містом прокотилися дзвони. Глухо. Тривожно.
І люди знову зашепотіли —
бо темрява в замку більше не була замкненою.
----

Цієї ночі сон не прийшов.
Елізабет лежала з розплющеними очима, слухаючи замок. Він дихав — повільно, глибоко, так, ніби кожна стіна була легенею, а кожен коридор — артерією.
Не було снів.
Не було навіть напівмарень.
Лише порожнеча, настільки чиста й рівна, що вона лякала більше за будь-яке видіння.
Вона сіла на ліжку й притисла долоні до скронь.
— Це не нормально… — прошепотіла вона.
Зазвичай сни приходили легко. Навіть тут, у замку. Особливо тут. Але тепер — ніч була глухою. Наче хтось зачинив двері всередині її голови.
Елізабет підвелася й підійшла до вікна. Туман стояв нерухомо, не коливався, не плив. Місяця не було видно.
Ніби небо теж відвернулося.
І тоді вона відчула це.
Не звук.
Не рух.
Погляд.
— Влад… — тихо сказала вона, сама не знаючи, чи кличе, чи просто перевіряє, чи його ім’я ще має силу.
По той бік дверей коридор був порожній. Але замок знав — вона не спить.
Кроки з’явилися без луни.
Влад стояв у тіні арки, темний, нерухомий, ніби був тут давно.
— Ти теж не спиш, — сказала вона.
— Ні, — відповів він. — Цієї ночі ніхто не спить по-справжньому.
Він не заходив до кімнати. Межа між ними залишалася чіткою, як лезо.
— У мене не було снів, — сказала Елізабет. — Вперше з того моменту, як я тут.
Погляд Влада загострився.
— Це поганий знак.
— Чому?
Він помовчав, ніби вирішуючи, скільки правди вона готова витримати.
— Бо сни — це шлях, — сказав він. — А коли шлях закритий… значить, хтось не хоче, щоб ти бачила.
— Хто?
— Той самий, — відповів Влад. — Він навчився обходити правила.
Він зробив крок ближче, зупинившись біля порога.
— Цієї ночі він не прийде через сни, — додав він. — Він спробує інакше.
Елізабет відчула, як серце прискорюється.
— Ти будеш поруч?
— Я завжди поруч, — сказав Влад тихо. — Просто не завжди видимий.
Між ними повисла тиша. Вона була напруженою, але не небезпечною — радше зосередженою, як перед бурею.
— Влад… — сказала вона. — Якщо зі мною щось станеться…
— Не станеться, — різко обірвав він. — Я не дозволю.
У його голосі не було сумніву. Лише клятва.
Десь у глибині замку щось зрушилося — важко, повільно, ніби старі механізми прокинулися від довгого сну.
Влад обернувся до темряви.
— Він тут, — сказав він. — Але не достатньо близько.
Елізабет ковтнула повітря.
— А якщо він підійде ближче?
Влад повернувся до неї. Його очі світилися слабким, небезпечним світлом.
— Тоді це буде його остання ніч.
Він відступив у тінь, зникаючи так тихо, що вона не була певна, чи він узагалі тут стояв.
Елізабет повернулася до ліжка.
Сон так і не прийшов.
Але вона знала:
ніч без снів — це не порожнеча.
Це затриманий подих перед ударом.
І десь у темряві
хтось чекав,
коли вона нарешті заплющить очі.
-----