Розділ 12

Вони спустилися нижче, ніж дозволяло світло.
Сходи вели під замок — не в підземелля для туристів, а туди, де камінь був старішим за легенди, а повітря — важким, мов пам’ять. Смолоскипи вздовж стін запалали самі, коли Влад ступив на першу сходинку.
Елізабет не запитувала, як.
Вона вже знала: тут краще приймати, ніж шукати пояснень.
— Ти ніколи не показуєш це місце людям, — сказала вона.
— Людям — ні, — відповів Влад. — Тобі — доводиться.
Вони зупинилися перед важкими дверима з темного металу. На них не було замка — лише знак, вирізьблений глибоко в поверхні. Символ був старий, різкий, небезпечний.
— Що за ними? — запитала вона.
Влад не відповів одразу. Коли заговорив, його голос став нижчим.
— Правда, яку я не мав наміру відкривати. Ні тобі. Ні будь-кому.
Він торкнувся дверей. Вони відчинилися без звуку.
Всередині була зала. Кам’яна, холодна, з високою стелею. Уздовж стін — ніші. У них лежали предмети, які не були музейними експонатами: клинки, книги зі шкіряними палітурками, прикраси, просочені часом і… кров’ю.
Елізабет зробила крок уперед.
— Це не сховище, — сказала вона. — Це… архів.
— Мій, — підтвердив Влад.
Він підійшов до однієї з ніш і дістав стару книгу. Обережно відкрив. Сторінки були списані іменами.
— Вороги? — спитала вона.
— Так, — кивнув він. — І союзники. І ті, кого я не врятував.
Вона повільно вдихнула.
— Ти сказав, що в замку хтось проливає кров без твого дозволу. — Вона підвела на нього погляд. — Отже, це можливо лише для тих, хто знає… тебе.
Влад подивився на неї прямо.
— Саме так.
— Тобто твій ворог — не випадковий. Він із твого світу.
— Він із мого минулого, — сказав Влад.
Тиша стала густою.
— Скільки їх? — запитала вона.
— Достатньо, — відповів він. — Але цей… інший. Він знає про тебе.
Елізабет відчула, як стискаються пальці.
— Звідки?
— Бо є ще одна правда, — сказав Влад. — Найнебезпечніша.
Він зробив крок ближче.
— Зв’язок, який виник між нами… — він на мить заплющив очі, ніби визнаючи поразку. — Він не випадковий. І не лише бажання.
— Що це означає? — прошепотіла вона.
— Що ти не просто смертна, яка опинилася не в тому місці, — сказав Влад. — Ти — ключ. Або зброя. Або приманка.
— Для кого?
— Для мене. — Він подивився їй в очі. — І для нього.
Десь у глибині залу щось дзенькнуло, ніби хтось торкнувся металу.
Влад різко обернувся, закриваючи Елізабет собою.
— Ось ще одна правда, — холодно сказав він у темряву. — Якщо ти прийшов за нею — ти помреш тут.
Тінь не вийшла на світло. Але вона посміхнулася — Елізабет відчула це шкірою.
І в ту мить вона зрозуміла:
перша заборонена правда —
це не те, ким є Влад.
Це те,
ким вона може стати
поруч із ним.