Розділ 11

Першу пляму Елізабет побачила на сходах.
Вона була темною, вже майже чорною, в’їлася в камінь так, ніби була тут давно — або навпаки, надто недавно, щоб хтось встиг її стерти. Краплі тягнулися нерівною лінією вниз, до коридору, що вів у стару частину замку.
— Це… — вона не договорила.
Влад уже стояв поруч.
Він дивився не на неї.
Він дивився на кров.
Його обличчя стало жорсткішим, холоднішим — маска, яку вона ще не бачила так чітко. Він повільно присів, провів пальцями на відстані кількох сантиметрів від плями, не торкаючись.
— Вона свіжа, — сказав він.
— Ти впевнений?
— Абсолютно.
Елізабет відчула, як по спині пробіг холод.
— Але… тут же нікого немає. Ти казав, що замок майже порожній.
— Саме так.
Влад підвівся. Його погляд ковзнув коридором, ніби він бачив більше, ніж дозволяла тьмяна ранкова напівтемрява.
— І це робить ситуацію гіршою.
Вони пішли слідом за краплями. Камінь під ногами був нерівним, старі стіни зберігали в собі шепіт століть. Запах… Елізабет зупинилася.
— Я відчуваю… метал, — сказала вона тихо.
Влад різко глянув на неї.
— Ти не повинна.
— Але я відчуваю, — вперто повторила вона. — Ніби повітря тут… інше.
Він мовчав кілька секунд.
— Замок реагує, — нарешті сказав Влад. — Коли проливається кров, він це пам’ятає.
— Чия це кров?
— Не моя, — відповів він одразу. — І не твоя.
Це мало заспокоїти.
Але не заспокоїло.
Вони дійшли до зачинених дверей у стіні — тих самих, що вели до забороненого крила. На дереві теж були сліди. Ніби хтось упирався долонями, намагаючись втриматися.
— Тут хтось був поранений, — прошепотіла Елізабет.
— Або полювали, — холодно сказав Влад.
Вона повернулася до нього.
— Влад… ти ж казав, що тут безпечно.
Він зустрів її погляд — і в цю мить вона зрозуміла:
він не брехав.
Але й не сказав усього.
— Для тебе — було, — відповів він. — До сьогодні.
— Тобто тепер ні?
— Тепер хтось порушив правила.
Він зробив крок ближче до неї. Його голос знизився.
— І якщо хтось проливає кров у моєму замку без мого дозволу… — він не закінчив.
Йому не треба було.
Елізабет відчула, як серце б’ється швидше — не лише від страху. Усередині прокидалося щось інше: цікавість, адреналін, бажання дізнатися правду, навіть якщо вона небезпечна.
— Я журналістка, — сказала вона твердо. — І я хочу знати, що тут відбувається.
Влад дивився на неї довго.
— Тоді ти більше не гість, — сказав він. — Ти частина цього.
— Частина чого?
— Полювання, — відповів він. — На того, хто думає, що може кинути мені виклик.
Десь у глибині замку щось грюкнуло.
Старі стіни знову здригнулися.
І кров на камені, здавалося, стала темнішою —
ніби замок зрадів, що його таємницю нарешті помітили.
----

Елізабет відчула це не одразу.
Спершу — легке стискання під лопатками. Потім — дивне бажання озирнутися, хоча розум підказував: позаду нікого немає.
— Влад… — тихо сказала вона. — Ти це відчуваєш?
Він уже дивився вгору.
Не на стелю — на стіни.
— Так, — відповів він. — Нас бачать.
— Хто?
— Не «хто», — виправив він. — Що.
Вона ковзнула поглядом уздовж коридору. Старі портрети дивилися зі стін, їхні очі були темні, майже живі. В одному з вікон здригнулася фіранка, хоча протягу не було.
— Це… система безпеки? — спробувала пожартувати вона.
Влад не посміхнувся.
— Цей замок старший за будь-які системи. Він пам’ятає кожного, хто входив сюди з наміром пролити кров.
— І що він робить?
— Спостерігає. — Влад зробив крок уперед, ставши трохи попереду неї. — А потім вирішує, кого захищати.
Її серце пропустило удар.
— І кого він захищає зараз?
Влад повільно обернувся до неї. В його погляді було щось первісне — не холод, а обіцянка.
— Тебе.
У цю мить десь над ними почувся тихий скрип. Не різкий — уважний. Ніби хтось переступив з ноги на ногу, намагаючись не видати себе.
— Там хтось є, — прошепотіла Елізабет.
Влад підняв руку, зупиняючи її.
— Не дивись прямо, — сказав він тихо. — Він хоче, щоб ти його помітила.
— «Він»?..
— Так, — відповів Влад. — І він уже знає, хто ти.
З темряви між колонами на мить промайнула тінь — занадто швидка для людини, занадто обережна для звіра. Повітря похолоднішало.
— Це твій ворог? — запитала вона.
— Один із, — сказав Влад. — Але цей… сміливіший. Він залишає знаки. Кров. Погляди. Присутність.
— Чому зараз?
Влад нахилився до неї, так близько, що вона відчула його голос не в вухах — у грудях.
— Бо ти тут.
Він випрямився і голосно сказав у порожнечу:
— Ти зробив помилку.
Тиша відповіла не одразу. Потім — легкий шурхіт, ніби хтось усміхнувся в темряві.
— Він грає, — сказала Елізабет. — Провокує.
— Так, — кивнув Влад. — І тепер я приймаю гру.
Він повернувся до неї.
— З цього моменту ти не ходиш замком одна. Ні вдень, ні вночі.
— А якщо я не погоджуся?
Його погляд потемнів.
— Тоді замок сам вирішить, як тебе втримати.
Десь у глибині пролунало глухе клацання, ніби замкнулися двері.
Елізабет зрозуміла:
це вже не просто історія для статті.
І не просто небезпечний роман.
Це — пастка з очима,
і хтось у темряві
вже рахує її подихи.