Розділ 10

Сон прийшов тихо.
Елізабет спочатку подумала, що прокинулася — замок був таким самим, тиша дихала рівно, повітря пахло ніччю. Але світло було іншим. М’якшим. Густішим.
І Влад був ближче, ніж будь-коли.
Він стояв перед нею без тіні стриманості. Його погляд палив — повільно, невідворотно, ніби знімав з неї все зайве: страх, сумнів, розум. Лишав лише відчуття.
— Подивись на мене, — сказав він тихо.
Її тіло відгукнулося раніше за думки.
Влад наблизився, і цього разу не зупинився. Його пальці ковзнули по її руці — ледь відчутно, але цього вистачило, щоб шкіра спалахнула. Дотик був теплим. Реальним. Забороненим.
— Влад… — її голос зламався.
Він нахилився, і світ звузився до його подиху біля її губ. Його чоло торкнулося її, носи майже зіткнулися, і напруга між ними стала нестерпною.
— Я чекав, — прошепотів він. — Лише твого дозволу.
Її пальці самі знайшли його груди. Вона відчула, як під шкірою б’ється сила, стримувана надто довго. Його руки лягли на її талію — повільно, власницьки, так, ніби він запам’ятовував її.
Поцілунок був неминучим.
Глибокий. Повільний. Такий, що забирає подих і думки. Вона відчула, як світ розпадається на уламки тепла й темряви. Його ім’я зірвалося з її губ знову і знову — тихо, потім голосніше, як молитва і як гріх водночас.
— Влад… Влад…
Його руки ковзали вище, ближче, залишаючи за собою жар. Вона вигнулася до нього, не думаючи, лише відчуваючи. Кожен подих був надто гучним. Кожен дотик — надто правильним.
— Скажи ще раз, — прошепотів він їй у шию.
— Влад… — простогнала вона.
І в ту ж мить світ розірвався.
Елізабет різко сіла в ліжку.
Темрява. Тиша. Її кімната.
Серце билося шалено, шкіра палахкотіла, губи ще пам’ятали поцілунок, якого не було. Вона торкнулася шиї — там, де уві сні відчувала його подих.
Нічого.
— Це був сон… — прошепотіла вона.
Але її тіло не повірило.
За дверима було тихо. Занадто тихо.
І десь далеко, в іншому крилі замку, Влад різко розплющив очі — ніби його вирвали зі сну, якого він не дозволяв собі бачити.
Бо він теж вимовив її ім’я.
----

Влад прокинувся ще до того, як сон остаточно відпустив його.
Це було різко — ніби хтось смикнув за нитку, що тягнулася крізь темряву. Він сидів на ліжку, спершись долонями об матрац, і слухав.
Тиша замку була глибокою.
Занадто глибокою.
Але крізь неї ще звучало відлуння.
Її голос.
— Влад…
Він повільно видихнув, стискаючи пальці. Його ім’я ще пульсувало в повітрі, ніби його вимовили щойно — не тут, але достатньо близько. Не як крик. Не як слово. Як стогін, зірваний з губ у момент повної втрати контролю.
— Ні… — прошепотів Влад.
Він підвівся й підійшов до вікна. Ніч ще не відступила. Туман огортав замок, ніби намагаючись сховати його від самого себе.
Влад знав цей стан.
Знав, що це означає.
Він чув її уві сні.
Не як спогад. Не як фантазію.
Як відгук.
Його рука лягла на холодне скло. Перед очима знову спалахнули образи, яких він не кликав: її вигнуте тіло, напіввідкриті губи, темні очі, в яких не було страху — лише бажання і довіра.
І те, чого він не дозволяв собі.
— Це не мало статися, — сказав він темряві.
Бо зв’язок такого типу виникає лише тоді, коли хтось відкривається надто глибоко. Уві сні. Без захисту. Без стін.
Влад різко відвернувся від вікна й рушив коридором. Його кроки були беззвучними, але швидкими. Він зупинився біля дверей її кімнати — не торкаючись, не входячи.
По той бік було чути її дихання.
Нерівне. Прискорене.
Він заплющив очі.
— Ти покликала мене, — прошепотів він. — Навіть не знаючи цього.
Влад відступив на крок, ніби сама близькість до цих дверей була небезпекою. Він відчував у грудях не голод — потяг, значно гірший. Той, що не можна втамувати кров’ю.
Бо це було не тіло.
Це була вона.
— Якщо це повториться… — тихо сказав він, звертаючись до себе. — Я можу не встигнути зупинитися.
І саме в цю мить, по той бік дверей, Елізабет розплющила очі.
Вона лежала нерухомо, притискаючи долоню до грудей, де серце билося занадто швидко. Відчуття сну не зникло. Навпаки — стало гострішим.
Ніби хтось стояв поруч.
— Влад… — прошепотіла вона, сама не знаючи чому.
І замок здригнувся.
Ледь помітно.
Як від затамованого подиху.
Бо тепер вони обоє знали:
між ними виник зв’язок,
який не питає дозволу
і не визнає правил.
І хтось третій у темряві
вже відчув його теж.
----

Ранок у замку настав без дзвонів і без птахів.
Світло просочувалося крізь вузькі вікна повільно, ніби саме вагалося, чи варто тут залишатися. Елізабет стояла біля дзеркала, вдивляючись у своє відображення.
Її губи були червонішими, ніж учора.
Очі — темнішими.
А на шкірі ще жила пам’ять про дотики, яких не було.
Вона торкнулася губ пальцями — ніби перевіряючи, чи не зникне відчуття. Не зникло.
Коли вона вийшла в коридор, замок зустрів її тишею, густою й напруженою. Вона зробила кілька кроків — і зупинилася.
Влад стояв біля арки.
Ніби чекав.
Ніби знав.
Він був у темному одязі, зібраний, стриманий до різі в рисах. Але його погляд…
Його погляд ковзнув по її обличчю і затримався на губах.
На одну небезпечну мить.
Він першим відвів очі.
— Доброго ранку, — сказала Елізабет.
Її голос прозвучав нижче, ніж зазвичай.
— Доброго, — відповів Влад.
Мовчання між ними було важчим за будь-які слова. Вона відчувала, як він слухає її — не кроки, не подих… її саму.
— Ти… не спала добре? — спитав він нарешті.
Вона зустріла його погляд.
— Спала, — відповіла повільно. — Занадто.
Його щелепа ледь напружилася.
— Сни інколи небезпечніші за реальність, — сказав Влад.
— Особливо ті, що здаються справжніми, — додала вона.
Їхні тіні на стіні зійшлися ближче, ніж вони самі. Між ними було не більше кроку — але жоден не зробив його.
— Ти нічого не скажеш? — тихо спитала Елізабет.
— Якщо я почну, — відповів він так само тихо, — я можу не зупинитися.
Її серце вдарилося швидше.
— А якщо я хочу почути?
Влад подивився на неї довго. Надто довго. Його погляд знову торкнувся її губ — цього разу без поспіху.
— Тоді це буде межею, — сказав він. — А ми ще не готові її перетнути.
Він зробив крок убік, звільняючи їй шлях. Коли вона проходила повз, повітря між ними здригнулося — ніби від дотику, якого знову не сталося.
— Влад, — сказала вона, зупинившись.
— Так?
— Ти теж чув мене цієї ночі?
Він не відповів одразу.
— Так, — сказав нарешті. — Саме тому ми зараз мовчимо.
Вона кивнула.
І пішла далі, знаючи:
сон був лише початком,
мовчання — лише паузою,
а цей замок уже запам’ятав їх обох такими, якими вони стали цієї ночі.
І попереду була ніч,
у якій стримуватися стане значно важче.