Розділ 9

Елізабет прокинулася з відчуттям, що на неї дивляться.
Це не був страх — швидше усвідомлення, яке приходить, коли щось порушує рівновагу. Світло за вікном було денним, але туман не зник. Він стелився низько, обіймаючи каміння замку, ніби не бажаючи відпускати ніч.
Вона встала, підійшла до вікна.
Карпати мовчали.
І все ж…
щось рухалося під цим мовчанням.
Коридори замку були майже порожні. Лише відлуння її кроків і тихе потріскування факелів. Замок не спав — він стежив.
Елізабет помітила це у дрібницях: двері, які вчора були зачинені, тепер прочинялися на кілька сантиметрів; повітря раптом холонуло без причини; тіні витягувалися довше, ніж дозволяло світло.
Вона спустилася сходами й зупинилася, коли побачила Влада.
Він стояв у центрі внутрішнього двору, серед кам’яних плит, наче щось відчував усією шкірою. Сонце торкалося його обличчя, але не шкодило — лише робило риси чіткішими, майже різкими.
— Ти не ховаєшся вдень, — сказала вона.
Влад повернувся.
— Я ніколи не ховався, — відповів він. — Просто люди вірять у зручні легенди.
Вона підійшла ближче.
— Замок поводиться дивно.
— Він завжди так поводиться, коли чекає, — сказав Влад.
— На що?
Його погляд ковзнув до вежі західного крила.
— На вибір, — відповів він. — Або на кров.
Елізабет відчула, як холод проходить по спині.
— Ти сказав, що вдень безпечніше.
— Безпечніше, — підтвердив він. — Але не безпечно.
Вони рушили коридором разом. Не торкаючись. Але занадто близько, щоб не відчувати одне одного. Вона ловила себе на тому, що прислухається до його кроків, до того, як змінюється повітря, коли він поруч.
— Ти коли-небудь хотів покинути це місце? — спитала вона раптом.
Влад не відповів одразу.
— Колись, — сказав він. — Коли ще вірив, що від минулого можна втекти.
— А тепер?
— Тепер я знаю, — його голос став тихішим, — що воно завжди знаходить дорогу назад.
Вони зупинилися біля вузького вікна. Світло падало так, що їхні тіні на стіні майже торкалися.
— Влад, — сказала вона. — Якщо замок живий… він може бути небезпечним для мене?
Він подивився на неї уважно.
— Він не зашкодить тобі, — сказав Влад. — Поки я тут.
— А якщо не будеш?
Тінь промайнула в його очах.
— Тоді він зробить те, що завжди робить, — відповів він. — Перевірить, чи варта ти залишитися.
У цю мить з верхніх поверхів долинув глухий звук — ніби щось важке впало.
Влад напружився.
— Ти це чула?
— Так.
— Залишайся тут, — наказав він.
— Ні, — одразу відповіла вона. — Я йду з тобою.
Він подивився на неї довго. Потім кивнув.
— Тоді не відходь ні на крок.
Вони рушили сходами вгору, і з кожним кроком Елізабет відчувала:
замок не спить.
він пам’ятає.
і він уже зробив свій вибір.
І десь у тіні хтось радісно чекав, що цей день закінчиться.
---
Влад мовчав.
Це сталося після того звуку нагорі — глухого, ніби камінь упав на камінь. Вони піднялися сходами, перевірили поверх, але не знайшли нічого. Ні слідів. Ні зламаних речей. Ні чужої присутності.
Лише тиша.
Тепер вони стояли в довгому коридорі, де світло з вузьких вікон різало простір гострими лезами. Елізабет ішла поруч із Владом і відчувала, як щось змінюється в ньому.
Його мовчання було не спокоєм.
Воно було стримуванням.
— Ти злишся, — сказала вона.
Влад не зупинився.
— Ні.
— Тоді скажи щось, — наполягла вона. — Бо це мовчання… воно гірше.
Він зупинився так раптово, що вона ледве не врізалася в нього. Вони опинилися надто близько. Надто.
Влад повільно повернувся до неї.
Його обличчя було зосередженим, очі — темні, глибокі, без жодного вогню. Саме це лякало найбільше.
— Ти хочеш, щоб я говорив? — тихо спитав він.
— Так.
— Добре, — відповів Влад. — Я мовчу, бо якби я зараз говорив, ти б почула не те, що хочеш знати… а те, що я готовий зробити.
Елізабет ковтнула.
— Через мене?
— Через того, хто нас слухає, — сказав він. — І через те, що він дозволив собі підійти надто близько.
— Він був тут? — її голос знизився до шепоту.
— Так.
— Коли?
— Сьогодні. Вдень.
Її серце різко вдарилося.
— Але ти сказав, що вдень безпечніше.
— Я сказав — безпечніше, — повторив Влад. — Не неможливо.
Він пройшов кілька кроків, потім зупинився біля стіни й поклав долоню на камінь. Елізабет побачила, як напружилися його пальці.
— Влад… — сказала вона обережно.
— Він залишив знак, — перебив він. — Не для тебе. Для мене.
— Який?
Влад повернув голову, але не подивився на неї.
— Він хоче, щоб я знав: ти — його важіль.
— Я не річ.
— Я знаю, — різко відповів Влад. — Саме тому це мене і злить.
Вона зробила крок ближче.
— Тоді перестань мовчати.
Влад повільно видихнув. Коли він знову подивився на неї, тиша навколо ніби стиснулася.
— Якщо він торкнеться тебе, — сказав Влад низьким голосом, — я забуду все, чим був до цього. Легенди. Правила. Навіть тебе, таку, якою ти є зараз.
— Ти кажеш це як погрозу… мені?
— Ні, — він нахилився ближче, але не торкнувся. — Це попередження. Світові.
Вона відчула, як по шкірі пробіг холод — і щось ще, небезпечніше.
— Ти боїшся себе, — сказала вона тихо.
Влад завмер.
— Я боюся того, ким стаю поруч із тобою, — відповів він після паузи. — Бо мовчання — єдине, що ще тримає мене.
Вони стояли в коридорі, між світлом і тінню, і Елізабет раптом зрозуміла:
його слова могли б зламати її,
його дотик — спалити,
але його тиша була тим, що тримало цю історію від падіння в безодню.
І десь глибоко в замку ворог посміхнувся.
Бо тиша — завжди перед бурею.