Розділ 8

Після удару в глибині замку тиша стала іншою.
Не порожньою — настороженою.
Влад повів Елізабет вузьким коридором, де вікна були закладені каменем, а повітря здавалося холоднішим. Він ішов попереду, але не поспіхом — так ходять ті, хто знає кожен поворот і кожну тінь.
— Це було не випадково, — сказала вона, порушуючи мовчання. — Так?
— Ні, — коротко відповів він. — Він пробує межі.
— Мої?
— Наші.
Він зупинився біля важких дверей, прикрашених старовинним гербом. Не відчинив одразу. Ніби зважував.
— Якщо ти хочеш поїхати, — сказав Влад, не дивлячись на неї, — я влаштую це сьогодні. Безпечно. Ніхто не дізнається, де ти була.
Елізабет дивилася на його спину. На напружені плечі. На чоловіка, який міг наказувати, змушувати, але залишав вибір.
— А якщо я поїду, — спитала вона, — що буде?
Влад повільно обернувся.
— Він знайде інший шлях, — відповів він. — Але не через тебе.
— Тобто я — приманка?
— Ні, — різко сказав він. — Ти — причина.
Це прозвучало надто відверто.
Він відчинив двері. За ними була невелика зала з каміном і круглим столом. Тут не було розкоші — лише необхідне. Місце для розмов, яких не чують стіни.
Влад жестом запросив її сісти.
— Я пропоную тобі залишитися, — сказав він прямо. — Не як гості. І не як журналістці.
Вона повільно сіла.
— А як кому?
Він підійшов ближче, але зупинився на безпечній відстані.
— Як людині, яку я захищатиму, — сказав Влад. — Постійно. Без умов. Поки це не закінчиться.
— А коли це закінчиться?
Його погляд потемнів.
— Я не знаю.
Елізабет усміхнулася — нервово, але щиро.
— Чудова пропозиція. Залишитися в замку з чоловіком, який знає про мене забагато, має ворога і… — вона зробила паузу, — не зовсім людина.
— Я не заперечуватиму, — тихо відповів Влад.
— Але є нюанс, — продовжила вона. — Якщо я залишаюся, ти не будеш ховати від мене правду. Навіть якщо вона страшна.
— Не всю, — сказав він.
— Достатньо, — виправила вона. — Щоб я могла вирішувати.
Влад дивився на неї довго. Вперше — не як на крихку смертну. Як на рівну.
— Добре, — сказав він. — Але тоді ти теж маєш бути чесною.
— Про що?
— Про те, що ти відчуваєш, — відповів він тихо. — Бо це небезпечніше за страх.
Елізабет відчула, як серце зрадницьки прискорюється.
— Я боюся, — сказала вона. — Але я не хочу їхати.
Влад заплющив очі на мить. Ніби приймав вирок.
— Тоді ти залишаєшся, — сказав він. — Під моїм захистом. У моїй нічній частині світу.
— А якщо я передумаю?
Він відкрив очі.
— Тоді я відпущу тебе, — відповів Влад. — Навіть якщо це зламає мене.
Ці слова зависли між ними, важкі й справжні.
— Домовилися, — сказала Елізабет.
Влад кивнув.
— Тоді з цього моменту, — сказав він, — ти більше не просто гість у моєму замку.
— А хто?
Він зробив крок ближче. Зупинився. Не торкнувся.
— Ти — та, заради якої я більше не ховаюся.
І десь у глибині замку тінь знову заворушилася.
Бо ворог почув це рішення.
----

Кімната була не тією, яку Елізабет очікувала.
Вона уявляла щось холодне, формальне — гостьові апартаменти, де нічого не затримує погляд. Але коли Влад відчинив двері, її зустріло м’яке світло ламп і запах старого дерева, лаванди й чогось ще… знайомого, але невловимого.
— Це далеко від мого крила, — сказав Влад, ніби виправдовуючись. — Але достатньо близько, щоб я почув, якщо щось станеться.
Вона ступила всередину.
Вікно виходило на гори. Карпати здіймалися темними хвилями, і туман ковзав між ними, мов жива істота. Ліжко було широким, застеленим темною білизною. На столі — кілька книг, не нових, але дбайливо підібраних. Біля каміна — крісло й плед.
— Ти підготував це заздалегідь, — сказала вона.
Влад не відповів одразу.
— Я завжди тримаю цю кімнату готовою, — нарешті сказав він. — Але ніхто не залишався тут так довго.
Елізабет підійшла до столу й торкнулася однієї з книг.
— Французька, — зауважила вона. — Іспанська. Англійська… і румунська.
— Ти читаєш усі ці мови, — сказав Влад.
Вона повільно обернулася.
— Я не казала.
— Ні, — погодився він. — Але ти завжди береш книгу в оригіналі. Навіть коли це незручно.
Вона зітхнула.
— Знову це.
— Я намагаюся не, — відповів Влад. — Але ти залишаєш сліди. Як світло в темряві.
Ці слова прозвучали занадто близько до зізнання.
Він підійшов до вікна й відчинив його. Холодне гірське повітря увірвалося всередину, але не було різким — радше очищувальним.
— Тут безпечно, — сказав він. — Для смертної.
Вона підійшла ближче.
— А для тебе?
Влад глянув на неї через плече.
— Для мене небезпека не в кімнатах.
Вона зрозуміла.
Між ними знову зависла тиша — не напружена, а тиха, як перед грозою.
— Влад, — сказала вона. — Якщо я тут житиму… будуть правила?
— Так.
— Які?
Він повернувся до неї.
— Ти не виходиш уночі одна.
— Ти не йдеш у західне крило.
— І якщо ти відчуєш холод, який не має причини — ти кличеш мене. Одразу.
— А ти? — спитала вона. — У тебе є правила щодо мене?
Його погляд затримався на ній довше, ніж потрібно.
— Є одне, — сказав він. — Я не торкаюся тебе без дозволу.
Її серце знову пришвидшилося.
— Навіть якщо захочеш?
— Особливо тоді.
Він зробив крок назад, ніби навмисно збільшуючи відстань.
— Відпочинь, — сказав Влад. — Сьогодні тобі знадобляться сили.
— Для чого?
Він уже був біля дверей.
— Для правди, — відповів він. — І для того, щоб зрозуміти, що цей замок тепер дивиться на тебе інакше.
Двері зачинилися тихо.
Елізабет залишилася сама.
Вона підійшла до дзеркала. Її відображення виглядало інакше — ніби очі стали темнішими, уважнішими. Вона відчула це шкірою: кімната прийняла її.
І десь глибоко в камені замку щось ворухнулося — не злісно.
Зацікавлено.
Бо гість залишався.
-----