Розділ 7

Бібліотека замку була схожа на храм.
Високі стелажі тягнулися вгору, гублячись у тіні, старі томи дихали пилом і часом. Сонячне світло пробивалося крізь вузькі вікна, лягаючи золотими смугами на кам’яну підлогу.
Елізабет ішла між полицями повільно, проводячи пальцями по корінцях книг. Тут не було туристичної показухи — жодних табличок, жодних пояснень. Лише знання. І пам’ять.
Влад стояв біля вікна, спершись плечем об камінь. Він виглядав спокійним, але вона вже знала — це лише оболонка.
— Ти не ставиш питань, — зауважив він.
— Я збираюся, — відповіла вона. — Просто хочу бути готовою до відповідей.
Він тихо усміхнувся.
— Ти завжди так робиш. Спочатку слухаєш. Потім б’єш точно.
Елізабет завмерла.
— Я цього не казала.
— Ні, — погодився Влад. — Але ти так робила в Празі. І в Берліні. І ще раніше — у Ліоні.
Вона повільно обернулася.
— Звідки ти це знаєш?
— Ти змінюєш інтонацію, коли нервуєш, — продовжив він, ніби не почув питання. — І торкаєшся кулона. Завжди.
Її рука мимоволі стиснула тонкий ланцюжок на шиї.
— Влад, — сказала вона тихо. — Я ніколи не писала про це. І не говорила.
Він відірвався від вікна й підійшов ближче. Не надто. Достатньо, щоб вона відчула його присутність.
— Ти народилася не тут, — сказав він. — У місті біля води. Твоя мати померла рано. Батько навчив тебе не плакати на людях.
Серце Елізабет пропустило удар.
— Досить.
— Ти боїшся темряви не тому, що вона темна, — продовжив Влад. — А тому, що одного разу вона забрала когось, кого ти любила.
— Звідки ти це знаєш?! — її голос здригнувся.
Він зупинився.
Уперше за весь час — справді зупинився.
— Я не читаю твої думки, — сказав Влад повільно. — Якщо ти про це.
— Тоді що?
Він подивився на неї довго. Надто довго.
— Я чую те, що люди носять у собі роками, — відповів він. — Не слова. Відлуння.
Елізабет відступила на крок.
— Це не нормально.
— Я знаю.
Тиша в бібліотеці стала важкою. Книги навколо здавалися свідками чогось забороненого.
— Ти знаєш про мене більше, ніж будь-хто, — сказала вона. — Навіть більше, ніж я дозволяла собі пам’ятати.
— І саме тому я намагаюся тримати дистанцію, — тихо відповів Влад.
— Але не тримаєш.
Він зітхнув.
— Бо з тобою це… складніше.
Вона подивилася йому в очі.
— А тепер скажи мені правду. Чи небезпечно мені тут?
Він не відповів одразу.
— Так, — нарешті сказав Влад. — Але не через мене.
— А через того, хто приходив уночі?
Його щелепа напружилася.
— Він знає, хто ти.
— Чому я?
— Бо ти вже стала важливою, — відповів Влад. — А все важливе для мене — мішень.
Елізабет повільно видихнула.
— Тоді в тебе проблема, Влад Цепеш.
— Я знаю.
— Я не поїду, — сказала вона. — І не буду робити вигляд, що нічого не відбувається.
Він подивився на неї з новим виразом — не здивуванням. Поваги.
— Ти усвідомлюєш, що це означає?
— Так, — відповіла вона. — Це означає, що ти більше не будеш вирішувати все сам.
У цю мить десь глибоко в замку щось грюкнуло.
Не випадково.
Влад повільно повернув голову в бік дверей.
— Він почув, — сказав він тихо.
Елізабет відчула холод уздовж хребта.
— То що далі?
Влад повернувся до неї.
— Далі, — сказав він, — ти дізнаєшся, ким я був насправді.
І вперше вона зрозуміла:
ця історія — не просто про любов.
Це — про війну, яка тільки починається.