Розділ 6

Елізабет знала, що туди йти не можна.
Саме тому вона туди й пішла.
Замок стих після опівночі. Свічки в коридорах горіли рівно, але світло здавалося слабшим, ніби ніч повільно поглинала його. Кроки Елізабет були обережними, майже нечутними. Вона йшла, тримаючи в руці маленький ліхтарик, хоча й не була впевнена, що світло тут щось вирішує.
Вона пам’ятала слова Влада:
«Ви самі відчуєте, де не варто бути».
І вона відчувала.
Повітря змінювалося з кожним кроком — ставало холоднішим, густішим. Стіни тут були темніші, ніби камінь ввібрав у себе ніч. Коридор звужувався, а тиша перетворювалася на тиск.
Заборонене крило не мало дверей із замками.
Лише важку арку — і відчуття, що за нею щось чекає.
Елізабет зупинилася на мить. Серце билося швидко, але вона не повернулася. Зробила крок — і тиша змінилася.
Тут було інакше.
На стінах не було портретів. Лише темні плями, подряпини, старі символи, вирізьблені прямо в камені. Вони здавалися знайомими, хоча вона не могла пригадати звідки.
Вона провела пальцями по одному з них — і різко відсмикнула руку.
Камінь був крижаним.
— Що ти тут робиш?..
Голос прозвучав не поруч.
Він виник у просторі — низький, шепітний, чужий.
Елізабет різко обернулася.
Нікого.
— Влад?.. — тихо покликала вона.
У відповідь — лише її власне дихання.
Вона рушила далі. Серце калатало в скронях. У кінці коридору виднілися двері — старі, з темного дерева, вкриті тріщинами, ніби вони бачили більше, ніж мали б.
Вона не торкнулася ручки.
Двері відчинилися самі.
Всередині було напівтемно. Кімната — кругла, без вікон. Посередині — кам’яний постамент. На ньому — старий ніж, потемнілий від часу. А навколо… сліди.
Кров.
Не свіжа. Але й не давня.
— Ти не мала сюди приходити.
Цього разу голос був реальним.
Елізабет різко обернулася.
Влад стояв у дверях.
Його обличчя було напружене. Очі — темні, майже чорні. Він не кричав. Це було страшніше.
— Ви казали, що я відчую, — сказала вона, намагаючись тримати голос рівним. — Я відчула.
Він зробив крок уперед. Повільно. Контрольовано. Але в його рухах було щось первісне, ледь стримуване.
— Це місце, — сказав Влад, — де закінчуються напівправди.
Вона подивилася на ніж.
— Це має відношення до вбивств?
Влад мовчав кілька секунд. Потім відповів:
— Так.
— І до вас?
Його щелепа стиснулася.
— Колись.
Елізабет ковтнула.
— Тут є ще хтось, — сказала вона. — Я чула голос.
Влад підійшов зовсім близько. Його рука зупинилася на рівні її плеча — знову не торкаючись.
— Він знає, що ти тут, — тихо сказав він. — І тепер знає, що ти для мене означаєш.
— А що я означаю? — прошепотіла вона.
Його погляд опустився до її губ. Потім знову піднявся.
— Слабкість, — відповів Влад. — Яку я не мав права мати.
Він різко розвернувся й повів її до виходу. Не грубо — але так, що заперечень не лишалося.
Коли вони вийшли з забороненого крила, двері за ними зачинилися самі.
Елізабет обернулася.
— Він спостерігає, — сказала вона.
Влад не заперечив.
— Так, — відповів він. — І тепер полювання почалося.
----

Елізабет прокинулася від тиші.
Не від шуму. Не від крику.
Саме від тиші — густої, неприродної, такої, що тисне на вуха.
Камін у кімнаті давно згас. За вікном ніч була темною, без місяця, і лише туман повільно ковзав склом, ніби намагався проникнути всередину. Повітря стало холоднішим, ніж перед сном.
Вона лежала нерухомо, дослухаючись.
Тоді почула це.
Кроки.
Повільні. Обережні.
Не важкі — і не легкі. Вони не звучали як людські.
Елізабет затамувала подих.
Кроки наближалися коридором… і зупинилися просто за її дверима.
Серце билося так гучно, що їй здавалося — його чують. Вона сіла на ліжку, міцно стискаючи простирадло. Дверна ручка не рухалася. Але вона відчувала — по той бік хтось стоїть.
— Влад?.. — прошепотіла вона.
Відповіді не було.
Натомість — ледь чутний подих. Не з її боку.
Її погляд ковзнув до дзеркала навпроти ліжка. Поверхня скла здавалася темнішою, ніж зазвичай. Ніби відображала не те, що мала.
І тоді вона побачила рух.
Не в кімнаті.
У віддзеркаленні коридору за дверима.
Тінь.
Вона не мала чітких обрисів, але була занадто реальною, щоб бути уявою. Тінь схилилася ближче… ніби дивилася на неї.
Елізабет схопилася з ліжка.
— Влад! — цього разу голос був голоснішим.
Кроки різко віддалилися.
Не тікаючи — відступаючи.
Ніби істота зробила те, заради чого прийшла.
Вона підбігла до дверей і різко відчинила їх.
Коридор був порожній.
Свічки горіли рівно. Жодного руху. Жодного звуку. Але холод не зник. Навпаки — він став сильнішим.
— Ти це відчула, — сказав голос позаду.
Елізабет здригнулася й обернулася.
Влад стояв у кількох кроках від неї. Темний, зібраний, небезпечно спокійний. Він був босоніж, у чорній сорочці, ніби не спав зовсім.
— Ти знав, — сказала вона. — Ти знав, що хтось прийде.
Влад подивився на відчинені двері, потім на неї.
— Я знав, що він наблизиться, — відповів він. — Але не так швидко.
— Хто це? — її голос тремтів, але вона не відступила.
Влад підійшов ближче. Його рука лягла на двері, зачиняючи їх за її спиною. Цього разу він торкнувся її — пальці ледь ковзнули по її зап’ястку.
Вона відчула тепло. Реальне. Заземлююче.
— Це той, хто пам’ятає мене таким, яким я був, — сказав Влад тихо. — І той, хто вже обрав тебе.
— Як жертву?
Його погляд став темнішим.
— Як виклик.
Елізабет зробила глибокий вдих.
— Він спостерігав за мною.
— Так.
— І ти дозволив цьому статися?
Влад нахилився ближче, так, що їхні лоби майже торкнулися.
— Ні, — сказав він. — Я встиг.
Тиша між ними була напруженою. Його рука все ще тримала її зап’ясток — не боляче, але міцно, ніби обіцянка.
— Ти більше не будеш спати сама, — промовив Влад.
Вона підняла погляд.
— Це наказ?
— Це захист.
— А якщо я відмовлюся?
Його губи здригнулися в ледь помітній усмішці — темній, небезпечній.
— Тоді я стоятиму під твоїми дверима всю ніч.
Елізабет відчула, як страх поступово змінюється іншим відчуттям — гарячим, пульсуючим, забороненим.
— Добре, — сказала вона тихо. — Але без брехні.
Влад повільно кивнув.
— Відтепер, — сказав він, — кожна ніч тут буде випробуванням.
І десь у глибині замку щось тихо засміялося.