Розділ 5

Вони залишилися наодинці в залі з високою стелею й вікнами, крізь які лився приглушений сутінковий світ. Камінь дихав холодом, але повітря між ними було надто теплим.
Елізабет відчула його ще до того, як Влад заговорив.
Його присутність — щільна, темна, майже відчутна на дотик. Він стояв навпроти, спершись рукою об край старовинного столу, і дивився на неї так, ніби зважував не слова, а межі.
— Ви хотіли інтерв’ю, — сказав він спокійно. — Теперішній момент підходить?
Вона ковтнула.
— Так. — Її голос прозвучав рівніше, ніж вона очікувала. — Якщо ви не передумали.
Влад повільно всміхнувся. Не губами — очима. Погляд став гострішим, уважнішим. Він наблизився на крок. Потім ще на півкроку.
Надто близько.
— Я рідко передумую, — відповів він. — Особливо щодо вас.
Елізабет відчула, як її серце прискорюється. Вона не відступила. Не тому, що не боялася — а тому, що не хотіла показувати страх.
— Тоді почнемо, — сказала вона і підняла диктофон.
Влад не дивився на пристрій. Його увага була прикута до неї.
— Ви дивитесь на мене так, ніби вже маєте відповідь, — промовив він.
— Я дивлюся, — відповіла вона тихо, — так, ніби ви щось приховуєте.
Він зупинився зовсім поруч. Між ними залишилося не більше подиху. Елізабет відчула тепло його тіла, запах — темний, глибокий, який не мав нічого спільного з парфумами.
— І що ви бачите? — запитав Влад.
Вона підняла погляд.
Його очі були небезпечні. Вони ніби знімали з неї шари — одяг, роль, захист. Вона відчула себе оголеною не тілом, а думками.
— Самотність, — відповіла вона після паузи. — І контроль. Багато контролю.
Він різко втягнув повітря. На мить його щелепа напружилася, ніби вона влучила туди, куди не мала права.
— Ви граєте з вогнем, Елізабет.
— Ви запросили мене до замку, — сказала вона. — Не я.
Влад простягнув руку. Повільно. Обережно. Його пальці зупинилися за сантиметр від її щоки.
Він не торкнувся.
— Ще один крок, — промовив він тихо, — і я не відповідатиму за наслідки.
Її подих тремтів.
— Ви погрожуєте мені?
— Ні, — сказав Влад. — Я попереджаю себе.
Їхні погляди зчепилися. Світ за вікнами ніби зник. Залишилися лише тиша, серцебиття й напруга, від якої паморочилося в голові.
Елізабет повільно опустила диктофон.
— Тоді скажіть мені правду, — прошепотіла вона. — Хто ви насправді?
Влад відступив на крок. Контроль повернувся — холодний, бездоганний.
— Сьогодні — ще не час, — відповів він. — Але якщо ви залишитесь…
Він нахилився до її вуха, і його голос став ледь чутним:
— …ви дізнаєтесь більше, ніж захочете.
Він відійшов, залишивши її з прискореним пульсом і відчуттям, що щось незворотне вже почалося.
Погляд Влада ще мить тримав її в полоні.
І Елізабет зрозуміла:
цей погляд не просто дивиться.
Він володіє.
----

Вони сиділи одне навпроти одного за довгим дубовим столом у бібліотеці.
Світло лампи падало м’яко, вирізаючи з тіні обличчя Влада. Його риси здавалися різкішими, ніж удень, а погляд — ще глибшим, майже гіпнотичним. Книги навколо мовчали, але Елізабет відчувала: вони слухають.
Вона увімкнула диктофон.
— Влад Цепеш, — почала вона офіційним тоном, який зазвичай допомагав їй тримати дистанцію, — ви майже не даєте інтерв’ю. Чому погодилися зараз?
Він не відповів одразу. Лише повільно склав пальці в замок.
— Бо ви не ставите запитань заради сенсації, — сказав він. — Ви шукаєте причини.
— А ви їх маєте? — запитала вона.
— Занадто багато.
Елізабет зробила нотатку.
— Місто вважає вас нащадком історичного Влада Цепеша. Ви не заперечуєте цього.
— Бо це правда, — відповів він спокійно.
— Але не вся.
Влад ледь помітно всміхнувся.
— Ви швидко вчитеся.
Вона нахилилася вперед.
— Люди зникають поблизу вашого замку. Чутки ходять десятиліттями. Ви не можете сказати, що нічого про це не знаєте.
Тиша розтягнулася.
— Я знаю, — сказав він нарешті. — Але не все, що відбувається тут, — моя вина.
— Тобто ви визнаєте, що щось відбувається?
— Я визнаю, — Влад підвів на неї погляд, — що світ складніший, ніж вам здається. І не всі монстри носять ікла.
Її пальці стиснули ручку.
— Ви називаєте себе монстром?
— Я називаю себе тим, ким мене називали століттями.
Це слово — століттями — зависло в повітрі.
— Ви надто добре орієнтуєтеся в історії, — сказала Елізабет. — Надто особисто.
— Історія — це не дати, — відповів Влад. — Це кров і вибір.
Вона подивилася на нього пильно.
— Ви колись убивали?
Влад не відвів погляду.
— Так.
Він не додав нічого більше.
І цього було достатньо, щоб у неї перехопило подих.
— Ви шкодуєте? — тихо запитала вона.
— Я пам’ятаю, — відповів він. — Це гірше.
Диктофон писав кожне слово, але Елізабет раптом відчула, що записує не інтерв’ю — сповідь, у якій бракує найголовнішого.
— Ви боїтеся, що я напишу правду? — запитала вона.
Влад підвівся. Обійшов стіл. Зупинився поруч.
— Я боюся, — сказав він, дивлячись униз на неї, — що ви її витримаєте.
Вона відчула, як її шкіру вкриває дрібний жар.
— Ви даєте мені напіввідповіді.
— Бо напівправда — єдине, що зараз безпечно для вас.
— Для мене чи для вас?
Влад нахилився трохи ближче.
— Для нас обох.
Він вимкнув диктофон.
— На сьогодні досить.
— Але…
— Якщо ви залишитеся, — перебив він, — ви отримаєте більше. Не як журналістка.
Їхні погляди знову зчепилися.
— А як хто? — прошепотіла вона.
Влад затримався на мить довше, ніж слід.
— Як жінка, яка вирішила не тікати.
Він відступив, залишивши її з мовчазним диктофоном і відчуттям, що справжнє інтерв’ю тільки починається.