Розділ 4

Влад Цепеш не пам’ятав, коли востаннє дозволяв комусь залишатися в замку довше однієї ночі.
Люди приходили й ішли.
Історики, меценати, випадкові гості, які шукали екзотики або сенсацій. Він дозволяв їм бачити лише те, що хотів. Камінь. Порожнечу. Легенду.
Елізабет була іншою.
Він відчув це ще в ту мить, коли ворота замку відчинилися перед нею. Її серце билося рівно — швидше, ніж слід, але без паніки. Вона дивилася на темряву не як жертва, а як мисливець, що шукає сліди.
Це було небезпечно.
Влад стояв у тіні галереї, спостерігаючи, як вона йде внутрішнім двором. Її постать здавалася крихкою на тлі каменю, але він знав: це оманливо. Такі жінки не ламаються легко. Вони тріскаються повільно — і саме тому залишають сліди.
Він бачив подібних.
Колись. Дуже давно.
Кров на його руках не змивалася століттями. Влад пам’ятав поля битв, де земля була м’якою від тіл. Пам’ятав крики, молитви, запах страху. Пам’ятав, як став тим, ким його боялися називати.
Дракула.
Безсмертя не було даром. Воно було угодою. Кров за кров. Час за самотність. Він пережив імперії, війни, мови, які зникли. І навчився головному — ніколи не прив’язуватися.
Любов робить вампіра слабким.
Смертна — смертельною помилкою.
І все ж…
Елізабет не тікала, коли бачила кров. Не відводила погляду від портретів. Вона ставила питання, які інші боялися навіть сформулювати. І дивилася на нього так, ніби за легендою бачила чоловіка.
Це дратувало.
Це збуджувало.
Це змушувало його втрачати контроль.
Влад відчував її запах — теплий, живий, надто спокусливий. Її пульс відлунював у його свідомості, мов шепіт. Йому доводилося стримуватися щосекунди, щоб не наблизитися, не торкнутися, не відчути смак її крові.
Він не брав її вночі.
Не тому, що не міг.
А тому, що не хотів втратити її так.
Замок шепотів. Стіни пам’ятали. І Влад знав: хтось інший теж відчув її появу. Давня тінь, що прокинулася разом із її кроками. Ворог, ім’я якого він не вимовляв уже століття.
Вона стала мішенню ще до того, як усвідомила це.
Влад стиснув пальці в кулак.
— Я не дозволю, — прошепотів він темряві. — Нікому.
Він підійшов до вікна й подивився вниз. Елізабет стояла у дворі, дивлячись на вежі, ніби намагалася прочитати замок, як текст. Вона не знала, що він спостерігає.
Але відчула.
Підняла голову.
Їхні погляди зустрілися крізь камінь і відстань.
У цю мить Влад зрозумів те, чого боявся більше за смерть:
вона вже була частиною його вічності.
І якщо ворог торкнеться її —
Карпати знову побачать війну.
🩸🖤