Розділ 3

Елізабет відчула це ще до того, як усвідомила.
Замок спостерігав.
Не так, як дивляться люди — відкрито, прямо. І не так, як тварини — насторожено. Це було щось інше: повільне, терпляче, старе. Ніби камінь мав пам’ять. Ніби кожна стіна знала, хто вона і навіщо прийшла.
Влад дозволив їй вільно пересуватися замком.
— Є лише кілька заборонених місць, — сказав він, ведучи її довгим коридором. — Ви самі відчуєте, де не варто бути.
— Ви не збираєтесь дати мені список? — іронічно запитала Елізабет.
Він зупинився й подивився на неї так, що усмішка зникла з її губ.
— Ні, — тихо відповів Влад. — Замок не любить, коли йому диктують правила.
Він пішов далі, залишивши її на самоті.
Коридори розгалужувалися, мов судини. Деякі сходи вели вгору — до веж, де світло було холодним і різким. Інші — вниз, у напівтемряву, де повітря ставало важчим, а звук кроків — глухим.
Елізабет йшла повільно, ковзаючи пальцями по кам’яних стінах. Вони були теплі. Це лякало більше, ніж холод.
На стінах висіли портрети.
Чоловіки у стародавніх обладунках. Жінки з блідою шкірою й темними очима. Деякі з них дивилися просто на неї, ніби впізнавали. Їй здалося, що один із портретів — надто схожий на Влада. Не сучасного, а іншого. Жорсткішого. Молодшого. З очима, повними війни.
— Це просто фантазія, — прошепотіла вона.
Але в грудях защеміло.
У бібліотеці було темно. Високі стелажі сягали стелі, заповнені старими книгами, багато з яких були написані мовами, яких вона не знала. Деякі томи були скуті металевими ланцюгами.
Елізабет простягнула руку — і одразу відсмикнула.
Повітря навколо однієї з полиць було холодним, майже крижаним.
— Не чіпайте це.
Вона різко обернулася.
Влад стояв у дверях. Вона не чула його кроків.
— Ви з’являєтеся надто тихо, — сказала вона, намагаючись приховати тремтіння.
— А ви надто близько підійшли, — відповів він.
Він підійшов і став поруч. Запах його був ледь відчутним — щось темне, пряне, небезпечне. Елізабет відчула, як її серце прискорюється.
— Що це за книги? — запитала вона.
— Історії, — сказав Влад. — Які не варто читати смертним.
Вона підняла на нього погляд.
— А я — смертна?
Кілька секунд він мовчав. Його щелепа напружилася.
— Поки що, — відповів він.
Слово зависло між ними, важке й багатозначне.
Вони вийшли у внутрішній двір. Там було тихо — занадто тихо. Навіть птахів не було чути. Лише вітер, що ковзав камінням, ніби шепотів чужими голосами.
Елізабет помітила темні плями біля однієї зі стін.
— Це… — вона зробила крок ближче.
Влад миттєво опинився поруч і схопив її за зап’ястя.
— Не дивіться, — різко сказав він.
Вона відчула силу в його пальцях — стриману, але справжню. Його очі потемніли.
— Це кров? — прошепотіла вона.
Влад не відповів одразу. Потім повільно відпустив її руку.
— Замок старий, — сказав він. — Він пам’ятає багато смертей.
— А недавні? — вона не відступала.
Він подивився на неї довго, уважно, ніби зважував, скільки правди може дозволити.
— Ви поставите це питання ще раз, — мовив Влад, — і я буду змушений відповісти.
— Це погроза?
— Ні, — тихо сказав він. — Попередження.
Над їхніми головами щось шаруднуло. Елізабет підняла погляд — і їй здалося, що у вікні вежі на мить майнула тінь.
Не Влада.
Вона знову подивилася на нього.
— Тут є ще хтось, — сказала вона.
Влад повільно перевів погляд у той самий бік.
— Так, — відповів він. — І він уже знає, що ви тут.
Холод пробіг спиною Елізабет.
Замок дивився.
І цього разу — не лише на неї.