Розділ 2

Карпати прокидалися повільно — якщо це взагалі можна було назвати пробудженням.
Туман не розсіювався з настанням ранку, навпаки — він ставав щільнішим, густішим, ніби гори не хотіли відпускати тих, хто опинився в їхніх обіймах.
Елізабет стояла біля високого вікна у своїй кімнаті й дивилася вниз.
Замок Влада здавався ще величнішим при денному світлі — кам’яні стіни, вкриті мохом, стрімкі вежі, вузькі балкони, з яких відкривався вид на безкраї ліси. Дерева губилися в молочному серпанку, і здавалося, ніби світ обривається за кілька метрів від стін.
Вона не пам’ятала, як заснула.
Останнім спогадом був довгий коридор, освітлений свічками, кроки Влада позаду — беззвучні, майже примарні — і його голос, який супроводжував її до кімнати.
— Якщо вам щось знадобиться, просто скажіть. Замок чує все.
Тоді вона подумала, що це жарт.
Тепер — уже не була такою впевненою.
Елізабет торкнулася шиї. Шкіра була теплою. Ніяких слідів. Жодного болю. І все ж… відчуття, ніби за нею спостерігали, не полишало.
Вона озирнулася.
Кімната була просторою, з масивним ліжком, темними шторами та старовинними меблями. Тут не було нічого сучасного — жодних телевізорів, годинників, навіть дзеркал було лише одне, невелике, в різьбленій рамі. Камін ще тлів, наповнюючи повітря запахом диму й чогось пряного.
Елізабет зробила глибокий вдих.
— Ти перебільшуєш, — сказала вона сама до себе. — Це просто замок. Просто чоловік. Просто інтерв’ю.
Але навіть їй це звучало неправдиво.
Вона спустилася сходами ближче до полудня. Замок був… живим. Під ногами ледь чутно скрипів камінь, стіни зберігали тепло, а в коридорах панувала дивна тиша — не порожня, а уважна.
Її кроки луною розчинилися в просторій залі.
Влад стояв біля високого вікна, склавши руки за спиною. Чорна сорочка підкреслювала широку лінію плечей, а волосся було зібране стримано, без жодної недбалості. Він дивився на туман так, ніби розмовляв із ним.
— Ви добре спали? — не обертаючись, запитав він.
Елізабет здригнулася.
— Так, — відповіла вона. — Хоч і дивно.
Влад повільно повернувся. Його погляд ковзнув по ній, затримався трохи довше, ніж дозволяла пристойність.
— Замок не любить чужих, — сказав він. — Але він уже прийняв вас.
— Прийняв? — вона всміхнулася. — Це звучить так, ніби він живий.
— У певному сенсі, — промовив Влад тихо. — Так і є.
Він підійшов ближче. Між ними залишалося не більше метра, і Елізабет раптом відчула тепло — дивне, майже інтимне, яке не мало нічого спільного з каміном.
— Ви дивилися в туман, — сказав він. — Більшість людей його боїться.
— Я журналістка, — відповіла вона. — Я звикла дивитися туди, де нічого не видно.
Його очі блиснули.
— Тоді вам варто бути обережною, Елізабет. Карпати не люблять, коли в них заглядають занадто глибоко.
Вона підняла погляд.
— А ви? — запитала тихо. — Ви мене лякаєте?
Кілька секунд він мовчав. У повітрі зависло щось небезпечне, напружене, як натягнута струна.
— Я не хочу вас лякати, — відповів Влад. — Але якщо ви залишитеся тут… страх стане вашим супутником.
— А якщо я не поїду?
Влад нахилився трохи ближче, і його голос став майже шепотом:
— Тоді Карпати більше ніколи вас не відпустять.
Туман за вікном згустився, ніби підтверджуючи його слова.
І Елізабет раптом зрозуміла —
вона вже зробила вибір.