Розділ 1

Карпати зустріли Елізабет туманом.
Він стелився дорогою, мов жива істота, обіймав колеса автомобіля й ковзав по лобовому склу, ніби намагався зазирнути всередину. Навігатор давно втратив сигнал, мобільний показував лише слабке мерехтіння мережі, а попереду здіймалася темна маса гір — мов застиглі сторожі давніх таємниць.
— Чудово, — пробурмотіла Елізабет, міцніше стискаючи кермо. — Саме так починаються всі погані історії.
Вона була журналісткою. А журналісти, як вона добре знала, не вірили у збіги.
Запрошення на інтерв’ю з Владом Цепешем з’явилося в її пошті несподівано — без попередніх контактів, без пресслужб, без зайвих слів. Лише короткий лист, написаний бездоганною англійською:
«Якщо ви шукаєте правду — приїжджайте.
Замок Цепеша.
Після заходу сонця».
Будь-хто інший видалив би цей лист.
Елізабет — забронювала квиток до Румунії.
Авто зупинилося біля масивних кованих воріт. Вони здіймалися над нею, чорні, важкі, прикрашені гербом із драконом. За ними, на скелястому виступі, височів замок — стародавній, похмурий, наче вирізаний із самої ночі.
Ворота відчинилися самі.
Без скрипу. Без охоронців.
Ніби чекали.
Елізабет вийшла з машини, відчуваючи, як холод пробирається крізь пальто. Повітря тут було іншим — густішим, насиченим запахом каменю, вологи й чогось ще… металевого. Її серце билося швидше, але це був не страх. Радше передчуття.
Вона зробила кілька кроків уперед — і двері замку відчинилися.
На порозі стояв чоловік.
Високий. Темноволосий. У чорному, бездоганно скроєному пальті. Світло зсередини замку падало на його обличчя, підкреслюючи різкі риси й холодну красу. Очі — темні, уважні — зупинилися на ній так, ніби він бачив не лише її обличчя, а й думки.
— Елізабет, — промовив він тихо. Його голос був глибоким, оксамитовим, небезпечно спокійним. — Ви приїхали.
Вона здригнулася.
Він не питав. Він знав.
— Влад Цепеш? — запитала вона, піднімаючи підборіддя.
Кутики його губ ледь помітно здригнулися. Не усмішка — натяк на неї.
— Так, — відповів він. — Заходьте. Надворі небезпечно холодно.
Елізабет переступила поріг.
І в ту мить замок за її спиною зачинився з глухим, остаточним звуком.
Ніби світ зовні перестав існувати.
Влад дивився на неї кілька секунд довше, ніж дозволяла ввічливість.
— Ви не боїтеся, — сказав він нарешті.
— Ще ні, — відповіла вона чесно.
Його погляд потемнів.
— Тоді, — промовив Влад Цепеш, — ви зробили першу помилку.
І ніч у замку тільки починалася.
🩸🖤