5. Як правильно?

Серіальні турецькі пристрасті гриміли на всю гучність. Марійка лежала горілиць на дивані. Тепер це було її улюблене заняття. Така собі гра, змагання на терплячість. Вона очікувала, що Богдану терпіння лусне от-от, він зірветься, скаже, що не потрібна йому дружина, від якої менше користі, ніж від придверного килимка.

Швидше б вже його терпіння лускало! Завтра їй вісімнадцять. Якби не він, зараз потайки збирала б речі і гроші, які хитрощами заощаджувала щоразу, коли батько залишав її на ринку продавати свіжі овочі.

Натомість в ці хвилини зовсім не знала, що робити. Наче й непогано було тут, в цьому домі. Богдан не торкався її, зайвий раз не чіпав навіть словом. Проте більше не дозволяв зателефонувати Дарині чи піти до неї.

— Це тобі.

Він зайшов тихо. Поставив на журнальний столик вазу зі свіжими, щойно зрізаними трояндами кольору перестиглої малини.

— Чого це раптом? — глипнула вона з недовірою.

— Наше свідоцтво про шлюб підказало мені, що у тебе завтра день народження, — відповів просто і зупинився біля дивана. — Позаду подвір'я, біля винограду, є кілька кущів троянд. Подумав, раптом тобі буде приємно?.. Коли твій батько віддасть землю, на якій картопля, посадимо більше.

Марійка насупилася. Подивилася на нього знизу вверх, а тоді різко сіла.

— Ти тому зі мною одружився — щоб цю землю отримати? Тоді навіть не сподівайся. Батько її не віддасть.

— Чому це?

— Він її з вредності собі взяв. Твій дядько виготовляв найкраще вино у нашому селі. А пити і виготовляти алкоголь — гріх. От коли батько шукав ще землю, взяв саме цю, щоб перепаскудити діду Матвію виноградник. Хтось йому шепнув, що тут негаразд з документами і земля не оформлена як слід.

Богдан вилаявся вголос, що дозволяв собі рідко.

— Але він знає, що я приїхав займатися вином. Чого ж видав тебе за мене, такого “грішника”?

Вона стенула плечима і знову лягла. Невпевнено відповіла:

— Певно, сподівається, що наверне тебе на путь істинний.

— Ясно. Я йду на виноградник. Треба прочистити його, позбутися висохлих лоз і подивитися, що там з виноградом. Якщо набриднуть серіали — приходь, допоможеш.

Марійка провела його поглядом, нічого не відповівши. А тоді подивилася на троянди у вазі — кошлаті, великі, такі ароматні, що лежачи за півтора метри, чула їхній запах. Серце стислося з непоясненою тривогою, млосно зашкребло грудну клітку зсередини. Це вперше їй подарували квіти. Юрась до такого навіть не додумався б…

Вона сіла, взяла вазу в руки і ткнулася носом у найбільшу з семи квіток. Вдихала аромат, замружившись. І в одну мить різко розплющила очі. А що коли ці квіти — натяк? Може, Богдан чекає її повноліття, щоб… ну… спати разом?

Ковтнула важко і поставила вазу на місце. Раптом зробилося парко, млосно в кімнаті, в домі. Захотілося на свіже повітря.

Вона рвонула до дверей, і не стишуючи хочу, перелетіла через поріг. Під ногами абияк нацуплених босоніжок зашаруділи камінці мощеної стежки. Опам’яталася аж на вулиці.

Богдана ніде не було видно. Напевно, порався у виноградних рядах позаду будинку або в тих, що “відрізані” батьковою картоплею.

А їй, Марійці, конче з кимось треба було поговорити. Бажано не з ним. З сестрою.

Сумління боляче ущипнуло під ребрами. Дарина ж там з Антоном самотужки збирають малину. Може, тато знову й Славка припряг до роботи, хоча їхньому найменшенькому ще б з дітьми бігати по вулиці… Як вони там? 

Перш ніж подумати, вона кинулася додому.

Додому. Чи це ще її дім? Чи має вона тепер дім взагалі?

Прямуючи твердим кроком, думала про те, що якась вона зовсім дурна і розгублена. Збиралася поїхати звідси подалі, але навіть перебувачи на іншому кінці села, біжить чимдуж до сестри і братів, бо переймається через них. Хіба змогла б податись далеко?

Кілька місяців тому, коли після нездійсненої обіцянки Юрася намагалася втекти, заїхала до Ужгорода. Сиділа там на вокзалі й не знала, з чого почати нове життя. А за кілька годин її знайшла поліція і повернула батькові.   

Чи ж вийде у неї що-небудь тепер? Хто їй, такій спантеличеній і слабкій, допоможе розібратися в житті?.. Вона почувалася дорослою і зрілою вдома, коли доводилося дбати про своїх молодших. Але щойно вибиралася в ширший світ, де всі були старшими і зрілішими, ставала загубленою дитиною.

— Марійко! — кинулася назустрій Дарина, побачивши її у хвіртці, що вела до саду. — Все гаразд? Я вже подумала, щось трапилось!

— Тільки сьогодні змогла прийти спитати, як ви. І допомогти. Ви тут зашиваєтесь, мабуть.

— Та ні, все добре, — сестра крутнула головою, кивнула в інший кінець довгого і густого малинового ряду. — На завтра треба десять ящиків малини, то батько не поїхав у поле, з нами збирає, вже дозбируємо. А ти як?

— У мене все добре, — Марійка покривила душею, бо не вважала, що все аж так добре, та засмучувати сестру не хотіла.

— А Богдан? Він… Ну, він… тебе… не ображає? — Дарина стишила голос і зашарілася, не знаючи, як спитати те, що цікавило.

— Він мене не чіпає. Поки що.

Марійка почула полегшений видих сестри. Хотіла розпитати, як тут ведеться, але в кінці малинового ряду вигулькнув батько.

— О, прийшла? Сама? — гукнув.

— Так. Добрий вечір, тату.

Вона хотіла б позадкувати і повернутися додому… Тобто, до нового дому, до Богдана. Але батько наспів, підійшов з насупленими бровами і докором:

— Чого не приходите? Я вас не турбував ці дні, але мені треба поговорити з тобою і твоїм чоловіком. Ви вирішили і батьку не допомагати, і без молитви жити? Я тебе не так виховував. Ходи до хати на молитву, Богданові теж зателефоную зараз.

Марійка зціпила зуби. З чого батько взагалі взяв, що вони приходитимуть на молитву? Гаразд, допомагати вона мусить, не так йому, як молодшим братам і сестрі — бо шкода їх. Але ці щовечірні катування повчаннями вона більше не відвідуватиме!