4. Клин клином

Тиша. Спокійна, ненав'язлива тиша. Нею привітав Марійку будинок на світанку. Який контраст з її домом! Щоранку прокидаючись о шостій вдома, вона теж чула тільки тишу — бо кому хочеться галасувати в такій годині? Але тиша та була гнітючою, приреченою. Ще один довгий, важкий день за роботою і молитвами — всі знали, що їх чекає, й не мали чого радіти з цього приводу.

Зараз Марійка не знала, чого їй чекати. Однак важко не було. На неї не тисли обов'язки — бо про жодні обов'язки Богдан поки що не говорив, не тиснув страх — під бодьорими променями ранкового сонця ситуація не видавалася такою безнадійною.

Вона сіла на ліжку, покрутила головою. Круглий дерев'яний годинник, що висів біля шафи, стверджував, що вже о пів на восьму ранку. Давно вона так довго не спала.

З-за дверей не було чути жодних звуків, і Марійка наважилась. Тихенько встала, заправила ліжко, надягла футболку зі спідницею й обережно вислизнула з кімнати.

— Ще спить? — здивувалася, не знайшовши Богдана в жодній з кімнат першого поверху.

Вхідні двері в будинок були замкнені, в замковій шпарині зсередини стирчав ключ.

Вона вмилася у ванній, потинялася верандою й нарешті пішла на кухню.

Холодильник був забитий продуктами, але нічого готового не знайшлося.

— Зготую сніданок, як гарна дружина, — зіронізувала, дістаючи яйця.

Відколи мама померла, відповідальність за приготування їжі для всієї сім'ї перейшла на Марійку. Звичайний омлет зі смаженими ковбасками не був для неї чимось новим. Але так натхненно, як сьогодні, вона його ще не готувала.

— Що ти робиш на кухні в таку рань?

Вона підстрибнула з несподіванки, почувши позаду голос. Тепла долоня лягла на її лопатки, напевно, для заспокоєння, але ефект виявився протилежним — Марійка тільки зіщулилась і відступила.

— Приготувала чоловіку сніданок, — відповіла серйозно, відводячи очі.

— О. Приємно, але… дивно.

Лише сказавши це, Богдан глянув на тарілку. Те, що на ній лежало, віддалено нагадувало омлет. Недосмажена яєчна маса вперемішку з дрібними копченими ковбасками і абияк покромсаними помідорами апетиту не пробуджувала. Він вдав, що не помітив, з якою цікавістю Марійка видивляється його реакцію. Вдав, що так званий сніданок його не бентежить.

— Що ж, скуштую.

Богдан знайшов у шухляді виделку і, обережно розколупавши омлет, видобув з нього більш-менш просмажений шматок. Поклав до рота і закашлявся. Ротову порожнину обпекло вогнем. Добре, що на столі стояв глечик з водою — випив його залпом майже до дна.

— Ти висипала в омлет весь перець, який знайшла в шафці?

— Так. А що, забагато? — Марійка невинно змахнула віями і стенула плечима. — Ну, вибач, з мене погана господиня. Не їсти тобі смачних сніданків!

— Чому ж? — він примружився і всміхнувся одним кутиком губ. — Як шеф-кухар, я цілком можу й далі готувати собі смачні і поживні сніданки… А ти, дорога дружино, мабуть, теж голодна. З радістю уступлю тобі твоє творіння, доки готуватиму собі щось їстівне.

— Я не голодна.

Марійка розвернулась, щоб піти геть, але він спіймав за зап'ястя, притримав. Раптом глянув серйозно, в погляді більше не було веселості, а на губах усмішки.

— Ні, дружинонько, ти не вийдеш з кухні, доки не з'їси все. Переводити продукти — вкрай неекологічно.

Знав: це жорстоко. Якщо вона все з’їсть, у кращому разі цілий день хлебтатиме воду, в гіршому — заробить діарею. Проте рамки треба ставити одразу, інакше дружинонька вилізе йому на голову. Годі з нього, не буде він лицарем-песиком ще для однієї дівчини, вистачило Ліни.

— Пусти, — пискнула Марійка.

— Їж.

Його погляд і тверда долоня на її зап'ясті були достатньо переконливими. Посмикалась, але підкорилась. Узяла з його рук виделку і нахромила на неї шматок омлету. Тільки поклавши його до рота, зрозуміла, що цієї виделки щойно торкалися його губи. Треба ж, який у них опосередкований перший поцілунок...

Їсти так званий омлет було неможливо. Вона ковтала шматки, не пережовуючи, кашляла, запивала водою, але не здавалася. Гордо задерши носика догори, вдавала, що все гаразд. І з жалем спостерігала, як Богдан запікав собі в духовці яйця з петрушкою і шинкою.

За якихось десять хвилин приголомшливий аромат його страви наповнив кухню і потягнувся мандрувати будинком.

— Поїси зі мною ще? — спитав, зауваживши її погляд.

Змилостивився, коли глянув на Марійчину порожню тарілку і її очі, повні сліз від з'їденого перцю. Принаймні йому хотілося думати, що справа в перці.

— Ні, дякую. Вже сита. І сніданком, і шлюбом.

Він скрушно мотнув головою і став навпроти так близько, що вона мусила відступити, вперлася стегнами у стільницю тумбочки, та все одно не втекла — між ними було щонайбільше п'ять сантиметрів.

Сльозинка (від перцю) повільно котилася вниз розчервонілою дівочою щокою, і Богдан підхопив її фалангою вказівного пальця.

— Не треба. Ти ж сама почала, — прошепотів м'яко. — Я не хочу, щоб ти плакала.

— Я почала? Хіба я примусила тебе до шлюбу? Це все ти почав, коли прийшов у наш дім!

Він роздратовано підтис губи. Збирався відповісти, але на стільниці поруч завібрував його смартфон. Марійка кинула поглядом на екран, перш ніж встиг взяти слухавку, і прочитала надпис. “Ліна”. А поруч з іменем — сердечко.

— Це твоя дівчина?

— Думаєш, я одружився б з тобою, якби мав дівчину? — він підхопив смартфон, стис у руці, вагаючись, чи відповідати на дзвінок.

— Звідки мені знати?.. Деяким чоловікам навіть дружина — не завада, щоб знайти іншу.

Смартфон не стихав, наполегливо гудів, хоча година ще була ранньою для дзвінків. Може, щось трапилось?

— Будь тут. Ми не завершили розмову.

Богдан вийшов у веранду і там відповів на дзвінок.

— Привіт! — почув тихе, солодке, ніжне. Завжди вона так говорила — наче муркотіла. — Подумала, що ти на пробіжці, і вирішила набрати.