1. Так не одружуються. Або…?

На стіні гучно цокав дерев'яний годинник з золотистими напівоблізлими стрілками. Пара від гидотного трав'яного чаю піднімалася до самої стелі.

— Не продам, — безапеляційно заявив господар дому. Його губи тонули в густій сиво-чорній бороді, а погляд проштрикував наскрізь. — Це придане моєї старшої дочки. Одружитеся — то отримаєте.

— Придане?

Богдан мало не розсміявся від допотопного слова, яке хіба що в книгах читав. Придане? Ну серйозно! Хтось досі дає за дочкою придане?! Може, ще й наречену викуповують? І потім після першої шлюбної ночі простирадло зі слідами крові вивішують?

Іронічні плювки мало не злетіли з язика, але він раптом згадав, у чиєму домі опинився. Різко стало невесело.

— Придане, — буркнув господар. А тоді гукнув, витягнувши шию: — Марійко, ще чаю нам свіжого принеси!

Марійка. Це ж вона, виходить? Богдан з цікавістю вп'явся поглядом у дівчину, яка з'явилася у дверях. І дивилася вона на нього так, що всякий чай поперек горла стане.

А ще ж кілька годин тому все здавалося не таким безнадійним…

…Він стояв, дивився на кволі, занедбані виноградні лози, які хилилися додолу. Їх палило липневе сонце, але вічного сну не обіцяло — житимуть.

— То кому, ви кажете, належить цей кавалок землі?

Богдан невдоволено скривився чи то від сонця, чи від картинки, що постала перед очима.

— Та кажу ж, нашому прибацаному фанатику. Федір Поп його звати, але так то ми його кличемо Святий. Ну, глузуємо трохи… — староста підняв кепку, почухав потилицю і по-змовницьки додав: — Як його жінка померла, він кукухою поїхав. Кинувся в релігію, та так, що посварився з нашим священником, у церкву тепер не ходить, сам собі за батюшку. А його четверо дітей…

— Чекайте-чекайте. А до моєї землі це яким боком? Чому він виорав собі тут і посадив… Що це? Слов'янка[сорт картоплі]?

Староста похитав головою.

— Це ріпа.

— Ріпа?

— Ну, картопля. Онде, бачте, бульби з землі вилізають… Не ваша це земля.

— Нею ще мій дід користувався, а тоді — дядько!

— Користуватися то користувалися, а не приватизували! А Святий взяв і приватизував, коли ваш дядько зліг і запустив виноградник! Тут у нього росли троянди… Ну, знаєте, біля винограду їх садять — якщо на них кинеться мільдь, то й на винограді скоро буде. І ще у вашого дядька горох тут ріс, квасоля — теж добре для винограду. Коротше, Святий все переорав, троянди викорчував і посадив своє. Онде ваше і онде ваше, все, що з виноградом, а між тим — його, чесно приватизоване!.. Ну, може, не зовсім чесно, не знаю я, чи домовився він з вашим дядьком, чи у сільраді переговорив з ким, я тоді ще старостою не був. Але вже як є. 

Під торохкотіння говірливого старости Богдан крутив головою, міркуючи, що тепер робити. Виходило так, що добра половина виноградника відрізана від решти його землі, і дістатися туди можна лише через картоплю Святого, бо з решти трьох сторін — чужі паркани.

Фермер, трясця. Не встиг розмріятись, що продовжить родинну справу і стане провідним виноробом на все Закарпаття, як тут же перша спотикачка.

— Як вашого Святого знайти?

Доведеться йти домовлятися, подумав. Хіба цьому сектанту більше нема, де грядки для картоплі знайти?

Богдан вирішив, що чесно відкупить ці п'ятдесят арів землі…

...Ось так і опинився зараз в дивному домі з дивним господарем. І його дивною дочкою.

Вона дивилася вовкувато. Не на нього дивилася, а на чашки в руках, але від того погляду йому все одно ставало зле.

Дівчина була одягнена в звичайну сіру футболку і спідницю нижче колін. Чорне смоляне волосся, заплетене в довгий хвіст, рівненько лежало на спині. З кирпатого носика, здавалося, зараз повалить дим, як у малого драконенятка.

— Дякую, — сказав він, взявши нову чашку трав'яної гидоти, хоча й попередню, яку подав сам господар, ще не допив.

Марійка підняла свої горіхово-зелені очі, наставила личко під його пильний погляд. Глипнула виклично, недобре, але слова не мовила — лише кивнула.

Треба ж, тиха яка, а погляд який колючий! Це перше, що його вразило. А друге — вік. Її обличчя виглядало геть юним, таким свіжим і чистим, що в літературі його поетично описали б “хоч воду з нього пий”. Невже неповнолітня?

Дівчина мовчки вислизнула з кімнати, і Богдан спитав перше, що спало на думку:

— А скільки вашій дочці років?

— Вісімнадцять. Буде за два тижні.

— Ясно. Але я не планував одружуватися найближчим часом.

— А що, сам будеш у своєму домі кукувати? — Святий несподівано перейшов на ти. — Твій дядько так себе в могилу звів. То не діло — самому.

— І все одно… Через шматок землі не одружуються. Послухайте, там ж її небагато — я готовий купити, а ви собі в іншому місці купите. Чи дасте дочці придане грошима.

Господар дому набурмосився. Здавалося, з його захованих у бороді губ от-от злетить зізнання, що йому зять треба, а не земля, от і вся справа. Натомість сказав знову:

— Не продається. А ти подумай.

— Угу, подумаю, — зітхнув Богдан і підвівся. — Дякую за чай.

Думати він зібрався про те, як викрутитися з виноградником. Може, домовитися з іншими сусідами по землі, організувати заїзд з іншого боку? Незручно вийде, бо все одно ділянка залишиться відрізаною від решти виноградника, виноробні і дому, та що поробиш.

Святий провів гостя до дверей, дав свій номер телефону про всяк випадок і на прощання пробурмотів щось напутнє з Євангеліє. Богдан огледівся на великому подвір'ї, мазнув лінивим поглядом по квіткових клумбах, черешнях, невеликому трактору і мурованих господарських коморах. Частина подвір'я була брукованою, на іншій ріс коротенький підстрижений газон. Сам будинок мав два поверхи і разом з рештою обійстя ніяк не скидався на конуру дурного прибацаного фанатика, радше на маєток поважного фермера.