2. Наречені з примусу

Марійка дивилася в одну точку на стіні — слід від жучка, якого вчора розчавив їхній найменшенький, Славко. Треба витерти.

І поприбирати треба. І їсти зготувати. Потім — збирати лохину.

А хочеться тільки ногами тупати і кричати з відчаю й злості. “Підеш заміж”, — удостоївся сказати батько аж після того, як їй сусідка шепнула про чутки, що розповзлися по селу.

“За кого?”, — питала для формальності, хоча знала, що почує.

“За Богдана, племінника покійного Терещенка. Того, що в гості приходив”.

Першим її поривом було влаштувати істерику, зібрати речі і знову спробувати втекти з дому. Але передумала. Згадала, з якими синцями були її молодші брати й сестра, коли минула втеча не вдалася, і передумала. Тоді батько зірвався, колотив усіх, думав, що вони знають, куди подалась втікачка. Чи то пак, не колотив, а “виховував”.

А цей Богдан…

— От козел, — прошепотіла до чорної плямки на стіні.

Він же обіцяв! Казав же, що виноробством приїхав займатися, а не одружуватися… Негідник. Придурок. От вона йому…

— Марійко, — в кімнату вбігла Дарина і опустилась на землю біля ніг сестри, вкрила її руки своїми. — Я чула, як тато розмовляв з кимось по телефону. Здається, з тим дядьком з Мукачева, який в суді працює… Щось про дозвіл на твій шлюб говорив.

Марійка зітхнула. До вісімнадцятиліття залишилося зовсім трохи. Одразу після дня народження вона поїхала б далеко-далеко, й батько не знайшов би. Він знає, що вона поїде, тому й хоче її видати заміж, доки неповнолітня. Хоче, щоб сиділа тут, пахала на його землі, слухала його проповіді. І не дай Бог, не почала носити прикрас і джинсів, не зробила собі ідентифікаційного коду — бо ж то код диявола!

— Я так просто не дамся.

— А коли він тобі знайде нареченого такого, як сам? Ну, з тих, що теж оці брошури про наближення диявола читають, — Дарина стишила голос, мимоволі глипнула через плече, щоб переконатися, що батько чи Антон не підкрався.

Антон був татовим улюбленцем і завжди доносив батькові те, що почув від старших сестер.

— Яка різниця, якого нареченого? Чоловіки всі однакові. Немає кращих і гірших — всі прибацані, тільки кожен по-своєму.

Дарина зітхнула, дивлячись на старшу сестру, погляд якої метав іскри. У свої шістнадцять вона ще вірила у велике і світле кохання, у те, що десь є нормальні чоловіки. Не тирани, як їхній батько, і не гульвіси, як Юрась, син Олени Степанівни. Цей взагалі Марійці золоті гори обіцяв, до міста разом поїхати обіцяв, а насправді хотів тільки одного. Після Юрася Марійці й не хотілося більше хлопців взагалі знати. Залишилася одна мрія — поїхати в місто подалі, може, в Ужгород, а ще краще — у Львів. Загубитися. Втекти. Знайти роботу і вивчитися. Забрати до себе Дарину, а згодом і Славка. Антон, напевно, не захоче з ними, то хай залишається з батьком — виросте таким самим звихненим.

— От що. Я сама піду до нього ввечері, — раптом вирішила. — Піду і скажу, що не вийду за нього, хай навіть не сподівається!

— Марійко! Як ти підеш? А як батько побачить, що тебе нема? Він же з тебе три шкури здере потім!

— Не побачить. Зробимо так, що не побачить… Допоможеш мені трішки?

Марійка вагалася лише в одному — не хотіла вплутувати молодшу сестру, щоб тій не дісталося, але сама не впорається.

О дев’ятій після вечірнього читання Біблії і нових брошур від відомої секти, якими віднедавна зацікавився батько, всі полягали спати. У них вже кілька років працював незмінний графік: о дев’ятій — відбій, о шостій — підйом. Після Марійчиної спроби втечі батько замикав двері в будинок зсередини, а ключ забирав з собою. Вікна в домі не відчинялися повністю, лише кватирки. Виняток — вузьке вікно у ванній на першому поверсі. Але воно зачинялося і відчинялося лише зсередини.

— Зачини його, будь ласка, після мене, — попросила Марійка Дарину. — Коли прийду, кину дрібний камінчик у вікно в нашій спальні, тоді відчиниш знову.

Дарині план не подобався, та й за сестру боялась, але вони завжди стояли одна за одну горою, тому не допомогти не могла.

— Гаразд, але ти поквапся. Бо як Антонові знову не спатиметься і припреться просити смартфон пограти в ігри…

Батько забороняв їм телефони, але дівчата потайки назбирали грошей і купити один на двох. Брат прознав про це і не здав їх тільки в обмін на те, що іноді вночі даватимуть йому смартфон для ігор. Тому побоювання були цілком резонними. Минулого разу Марійка саме так і попалася.

Цього разу вона чкурнула з дому, вичекавши пів години після відбою. Дорога до садиби Терещенка була неблизькою, але ховаючись в сутінках, Марійка летіла щодуху. Прокручувала подумки слова, які збиралася сказати Богдану, цьому брехуну, і вже злилася.

Перед самою хвірткою зупинилася, щоб відхекатись. У вікні на першому поверсі дому світилося. От і добре, він не спить.

Тихо рипнувши тою самою хвірткою, вона прослизнула на подвір’я. Під ногами зашурхотіли дрібні камінці, якими була встелена доріжка до порогу. На дверях потемно не побачила дзвінка, чи, може, його й не було. Тому гучно постукала кулаком, вигукнувши до дверного полотна:

— Відчиніть! Мені треба з вами поговорити!

Довго стукати не довелося. Минуло не більш як пів хвилини, коли двері прочинилися і в ореолі світла веранди постав він, Богдан. В ореолі світла і в самих шортах, без футболки.

— Ти? — здивувався. — Ну, заходь.

Марійка остовпіла на секунду, вткнувшись поглядом у вигравіювані м’язи хлопця. Важко ковтнула, почуваючись в цю хвилину перед ним зовсім маленькою і беззахисною. З такими м’язами йому ж оце її зараз скрутити — і в машину, і відвезти батькові — як раз плюнути. Чи ще гірше — скрутити і в ліжк… Ні, що за дурниці.

Вона мотнула головою і переступила поріг дому. В ніздрі вдарив запах, від якого рот наповнювався слиною, — щось м’ясне, пахуче, пряне.

— Проходь отуди.

З розгублення вона підкорилась. Зайшла в передпокій, а з нього — на кухню. Богдан підхопив зі спинки кухонного стільчика футболку і швидко натягнув на свої непристойно загрозливі м’язи.