4. глава 4

Щось невблаганно штовхає мене вперед.

   Я мчу на повних парах.

   Майже бігом влітаючи в будинок, і…

   - Ліза!

   Тільки-но встигаю її підхопити рівно перед тим, як величезний акваріум на всю стіну з гуркотом розсипається.

   А мене з Лізою на руках мало не зносить величезною хвилею води!

   Я мало не лечу вниз, але примудряюся втриматися на ногах. Різко витягаю руки нагору, піднімаючи Лізу над головою.

   – Що трапилося… Ох…

   - Зачиніть двері!

   Кричу няньці, що вискочила на гуркіт, яка відкриває двері однієї зі спалень.

   Бігом вилітаю з вітальні, яка перетворилася тепер на справжнісіньке маленьке море.

   Зачиняю двері.

   Не особливо надійна перешкода, але. Принаймні вода так скоро сюди не дістанеться.

   - Ти як?

   Сідаю на стілець, притискаючи до себе Лізу.

   З шаленим занепокоєнням вглядаюсь у її очі.

   – Злякалася?

   – Нєа!

   Малятко посміхається і смішно плескає очима. Навіть посміюється і крутить головою.

   – Там тепер море? Так? Справжнє?

   Вона із захопленням дивиться у бік дверей.

   - Лізочка.

   Я зітхаю.

   У мене самого шок!

   Але найголовніше, що з дитиною все гаразд!

   - Ти як підвелася? Навіщо взагалі полізла до акваріума?

   - Це що? Я наробила?

   Ліза широко розплющує очі. Здається, зараз у дитини почнеться паніка.

   - Просто розкажи мені все по порядку, добре?

   – Я вийшла вночі. Пити захотілося, – малеча починає потирати очі кулачками. – А там… Там же золоті рибки, Максе!

   Ну точно.

   Напевно, вона нічого не помітила, коли ми приїхали. Просто засинала.

   А в мене тут золоті рибки на всю стіну. Та ще з підсвічуванням.

   - Я просто хотіла загадати бажання. Одне. Щоб мама швидше одужала. Я обіцяла рибці, що відпущу її до моря! І… Мабуть, моє бажання спрацювало, так? Тільки море саме вийшло.

   Тепер вона замислено дивиться на двері, які поділяють нас від моря.

   - Тепер нам не буде де жити, так?

   Перелякано переводить на мене очі.

   Ось чорт!

   Я навіть не думав, що дитина це так складно!

– Максиме Станіславовичу! Я не уявляю, як так вийшло!

   З іншого входу в двері влітає захекана Наталя.

   - Я тільки на хвилинку лягла, і тут... Ви ж серед ночі мене висмикнули, і...

   – Принесіть одяг Лізи, – гарчу крізь стиснуті зуби.

   А якби я не встиг?

   Чорт! Та дитина б просто… Я не знаю, що!

  Потонула б? Покалічилася?

   Перед очима одна за одною пропливають картини. І одна гірша за іншу.

   – Я ж лише на хвилинку…

   – Одяг, Наталю! І їдьте відсипатися вдома. За нічний виклик я сплачу!

   Вже гарчу.

   Але стримуюсь, коли мені на щоку падає тепла маленька долоня.

   - Ти так сильно злякався?

   Її очі блищать. Вона заглядає прямо до моїх.

   – А я ось ні! Я вмію плавати! І якщо там тепер справжнє море, значить, рибка виконає моє бажання? І мама скоро стане здоровою?

   Лада не заслужила такої дочки!

   Від одного погляду на її оченята серце тане. Навіть найкрижаніше!

   – Ти була на морі?

   Вирішую перекласти тему. Занадто багато малеча думає про матір. Як і сам.

   – Ні, – Ліза мотає головою.

   - Де ж тоді ти навчилася плавати?

   – Мама водить мене до басейну. Я вже дуже добре плаваю. А ще я рахувати вмію. І знаю всі букви!

   – Ти моя молодець!

   Виривається само собою.

   – А тепер підемо гуляти, га?

   Не найпрекрасніший час для прогулянок, але треба ж привести в порядок будинок!

   – А як же море?

   Малятко знову широко розплющує очі.

   – На море ми також обов'язково поїдемо. А зараз гуляти. Так?

   - Гаразд.

   Малятко зітхає, опустивши голову.

- Я сам.

   Забираю з рук Наталі одяг.

   Чорт.

   Здається, Антон просто тупо згріб усе для дітей.

   З розміром у нас  великі складнощі.

   Черевики виявляються надто великі.

   А светр навпаки, надто тісний.

   Одягати дитину, скажу я вам, просто жах, яка непроста робота!

   Я навіть починаю пихкати, а Ліза майже засинає, поки я натягую на неї одяг.

   - Уф. Наче все.

   Прискіпливо оглядаю результат своєї роботи.

   Треба буде з нею разом з'їздити до магазину, щоб нам підібрали одяг за розміром.

   – І косички.

   Раптом видає мала сонним голосом.

   – Що?

   – Ну, ти сказав, ми йдемо гуляти. Треба заплести косички.

   Вона ляскає очима і хитає головою.

Усім своїм виглядом дає мені зрозуміти, що я найнезрозуміліша людина на світі.

   - Давай потім косички, гаразд?

   Підхоплюю Лізу на руки.

   Здається, я погарячкував з ідеєю прямо зараз вигнати цю няньку!

   Відношу Лізу до машини.

   Укладаю на заднє сидіння.

   Малятко відразу підгинає ноги під себе і починає солодко сопіти, підперши щоку долонькою.

   А я зависаю на якісь хвилини. З місця зрушити не можу.

   Просто дивлюсь. Вбираю кожен її вдих. Кожну рису!

   Раніше мені здавалося, що всі діти на одне обличчя. Що дівчатка, що хлопчики. Взагалі все одно. Тільки іграшками та косами цими і відрізняються.

   Але тепер я розумію. Це зовсім не так!

   Ця дівчинка найкрасивіша на світі!

   Будинок обіцяють упорядкувати за кілька годин.

   Я сідаю поруч із Лізою на заднє сидіння машини.

   І сам не помічаю, як провалююсь у сон. Міцно при цьому тримаючи руку малечі. А раптом вона знову прокинеться і знову щось викине?

*   *   *

• Вже прокинулася?

Я встигаю задрімати, і раптом мене наче щось ударяє зсередини.