розділ 14 Кінець

Розділ 14

35 років потому:

        - Юний принц Філ, перший принц який кине золоті квіти у озеро.

        Юний принц вийшов на дерев’яну пристань із декількома позолоченими квітами в руках.

- Принц… - підсумував. – і не море а озеро. Часи міняються, Правда Аліс?

- Думаю це добре. Часи міняються. – взяла мене під руку. – це добре. – усміхнулась. – шкода наші доньки заняті.

- Так.

        Принц Філ кинув квіти у міське озеро. Юнак трохи постояв над ним потім обернувся.

- Дякою що ви тут. – звернувся до усіх присутніх, а їх не мало. Усюди камери та спалахи. – Через відсутність сестер мені дали честь кинути квіти. Як ви знаєте у мене немає сестер. Наймолодший  принцу.

- хвилюється. – по доброму глянула на мене, потім знову на принца.

- Ну звісно. – підтвердив. – Натовп, камери.

- Мені не потрібно нагадувати чому ми святкуємо це свято. – продовжив принц, - Звісно воно трохи модернізувалось, тепер немає квітів на стінах, бо і стін майже немає  - тривожно посміхнувся. – і це явно не море. Колись, стара епоха, відсутність рабства була чудом, а тепер рабства немає зовсім. Ера рабства скінчилась так само із ним змінилось свято. На нас чекають інші дискусії, проблеми, кризи. Тому прошу іти у майбутнє із новою думкою. Відпустивши старе ми досягаєм щастя яке осягнути складно. – нервово почухав шию.

 На натовп кидали тіні дерева із знайомих обличь  , ми з Алісою бачили лише сусідку з родиною, та Олега оточеним д дітьми. Любить дітей, має аж четверо, діти друзів обожнюють його.  Дружина Ліза напевно дома з немовлям.

- Потім зайдем до Урсули в крамничку.

- Вона сьогодні  там?

- Якщо не помиляюсь.

- Хочу згадати слова Кафі. Колись прозваний святим казав: мій батько буде славно правити. І.. і я сподіваюсь що для вас ці слова не були пустими. – бліде обличчя більше побіліло. Люди слухають принца уважно. Зрідка перешіптуючись. Все змінилось, а натовп досі ні. Дивина.. – Нехай береже вас ваша душа. – Закінчив промову. Люди заплескали.

 Невже мої руки  так швидко стали такими? Сумую за Кафі… та колись ми побачимось.

Люди почав розходитись.

- Олегу Привіт. – ми підійшли до чоловіка якого обійшли троє хлопців від сими до тринадцяти років. – Привіт Пол, Макс і Кай.

- О, вітаю. – пожав мені руку.

- Поки мій чолов’яга заговорює вашого татка тримайте по батончику. – присіла Аліса. Дістала три батончика.

- Ці шибиника, ну окрім Кая таке натворили… не має на них управи. – зжав губи чоловік.

- Можеш вивчити усіх окрім своїх дітей, це завжди так. – засміявся.

- У нас на нього імунітет! – пояснив Пол.

- А он як? – посміхнулась Аліса.

- Так. – підтвердив Пол.

- Ліза з малям дома? – Народила тиждень назад. Хлопчаки окрім спокійного Кая почали штуркатись.  Олег  тихо розбороняв їх.

- Так. Хотіла йти та не пустив, Ліза сама казала що все болить після родів.

- Ну так. Добре що не пустив. Як згадаю себе після родів… жах.

        Пол схопився за батьківську сорочку.

- Що таке? – глянув на сина.

- Ходімо.

- Зараз підемо, ти щось хочеш?

- Ні. – заперечив хлопець.

- Гарного вам дня, ми підем до Урсули. Треба купити блокноти, ручки. Не знаю нащо нашим донькам вони, скільки не питав не кажуть.

- Він вже місяць за ними йде. – скосила на мене голову. – Дівчата вже думали йому якусь траву для пам’яті купляти.

- Все я пам’ятаю. Поки встану вже вечір.

- У мене теж так. – Олег взяв Кая на руки. Кай  доволі великий вже хлопець. На руках Олега завжди це мале чудо.

- Сьогодні в крамниці Урсула чи Дуся? – запитав наостанок.

- Урсула. Дуся і соня помагають Лізі.

        Ми попрощались. Канцелярська крамничка зовні затишна. На подвір’ю магазину ростуть клумби червоних та рожевих рож, по зеленій траві розкидались жовті кульбабки.

- Будь здорова дівчино. – Привітався з порогу.

        Руда жінка яку знаю з малечку не втратила своєї свіжості  по декуди виднілись зморшки. Руде волосся складене в пучок зав’язаний тканиною.

- Я така дівчина як із вас юнак. – відказала заходячи за прилавок. – Чому не заходили?

- Ну де там.  Прийшли по блокноти і ручки.

- Він до тебе вже місяць іде за ними. – тепер напевно всі хто хоче і не хоче буде знати.

- Том так само до мене в гості їде. Цього добра валом маю. – пішла до кімнати коло сходів. – а поки може придивитись на поличках щось.

- Може ось ці жовті? – взяв у руки.

- Не за великі? – Аліса прикусила кутик губи. 

- Та чому? Якраз щоб не ганяли мене сюди через тиждень.

- Ну… згодна, думаю салатовий краще. – з полички вхопила два блокнота.

- Ще руки. – Ручки стоять на прилавку.

- Ось ручки. – Урсула поставила невелику коробочку.  – Найкращі ручки що в мене є! – в коробці декілька коробок поменше.

- Виглядають дорого. – Очі Аліси посвітлішали. – яка ціна?

- По одному сонцелію кожна. – відкрила коробочки. Усі ручки  однаково красиві. Прозорі вкриті позолоченими смужками, виглядали доволі масивно.

- Берем. – не став вагатись. Можу сказати що ці ручки будуть довго служити. І пам'ять буде.

- Були би у мене діти то залишила для них. Дві ручки? – дістала коробочки. – їх чорнилом заправляти можна.

- три. Ще одна моїй жінці.

- А мені нащо? – здивувалась.

- На пам'ять.

- Гаразд. – пом’яла великий палець руки. – мені подобається.

- Що там Дуся і соня з чоловіками?  - дістав гроші.

- Соня із чоловіком добре, відвела молодшого сина до школи. На Дусю найшов смуток коли побачила Лізу з дитиною. Знову майже кожний день в смутку, картається. Дмитро її заспокоює що йому потрібна вона, а діти це не так важливо, але самі знаєте її.

        Урсула не була заміжня, дітей не сильно хотіла, для неї життя самій щасливе.

        З покупками пішли до дому. Мені захотілось піти до фонтану вечором. Аліса пручалась, але вмовив за годинку.