розділ 12

 Розділ 12

Тим часом Урсула

        - Так! – обхопила талію руками. Довге руде волосся складене пучком.

- А? – акнула Соня. Дім весь в пилюці із зламаними меблями під товщею павутини, старої настільки що павуки давно вимерли чи переїхали. Облізла підлога скрипить крейдою.

- Ага. – підтримав Том.

- У фіналі три варіанта магазину: перший це книгарня, другий ботанічний магазин, третій варіант: магазин живопису.

- Складний вибір. – підперла підборіддя пальцями Лілі.

- Не думаю, ботаніка круто. – заговорила Соня.

- Мені живопис. – відказала Лілі. Олег спостерігав за наростаючою сваркою малечі.

- Дивлячись на те що з книгами, рослинами і тим більше живописом ми мало дружимо: будем вибирати напрям магазину методом голосування. – гордо підняла підборіддя.

- Ну це просто, ми тут можем проголосувати. – відмахнулась Соня.

- Так. – підтримала Лілі.

- Е ні-і, - усміхнулась руда дівчина, - ви маєте зібрати голоси окрім своїх ще у знайомих і не знайомих людей. тільки! – підкреслила це слово. – у не знайомців питаєте коли поруч я або Олег, так сонце? – назвала сонцем старшого брата. – ну і коло Дусі звісно.

- Шкода що на роботі. Так поглянула на нашу сімейну покупку. – зітхнув Олег.

- Потім їй покажете. – відізвався Том.

- І ще одне. – пихнула від пилюки Урсула. – В готелі не чіплятись до гостей наче малі серійні вбивці. – Глянула на Соню.

- А я шо? – поглядом туди-сюди на братів з сестрами.

- Нічого. – відповів за сестру Олег.

- Все збори закінчені, починаємо поверхневе прибирання. – Взяла із сусідньої кімнати тканині серветки, відра, віник.

- Ти їх сюди заздалегідь принесла? – Здивувався Олег.

- Так красунчику. Це щоб не відмазались.

- Нащо прибирати якщо все-одно доведеться коли вирішимо напрямок магазину? – жалібно промовила зморщивши носа.

Урсула дала віник в руку.

- Треба. – сказала як відрізала.

        Прибирали цю пилюку до самого вечора. Доводилось бігати додому за водою.

 Хоч дітям здавалось що Урсула їх ніколи не відпустить, та все ж вона відправила їх додому через годину праці подарувавши по декілька булочок як винагороду, хоча цих булочок із маком було повно дома, їх спекла Дуся. Та як це відомо: їжа стає набагато смачнішою після праці.

        На самий кінець до рудої дівчини з Олегом приєдналась Дуся. Звісно брат з сестрою хотіли її спровадити, так багато працює не тільки на роботі а і дома. Дуся не послухалась.

        Всі троє вже коли тин покрився помідорним відтінком пішли до дому. 

        З самого раннього ранку Урсула з Олегом пішли в готель. Олегу як портьє міг ще спати годинку, та Олег вирішив  краще іти разом одразу ніж по одинці.

- Привіт хлопці. – привіталась юна керівниця із бандою дітей.

- Вітаєм. – синхронно привітались. Подекуди чувся шум велосипедів, вигуки продавців.

- Ти на рецепцію я в кабінет. – розставила план від А до Я.

- Угу. – зостався стовпом.

        Олег перевдягнувся в комірці для персоналу у фірмовий оранжевий одяг готелю, насправді одяг став таким завдяки Урсулі два тижня назад, до того кожен приходив одягнений по різному.

        Наступна година пройшла чесно кажучи, нудно. Ні один гість не прийшов, не вийшов.

        Так і залишалось молодому Портьє читати газету де з цікавого було  як зламійці перші в світі підкорили найвищу гору світу Еверест. До холу зайшли Анна, Молі та Полі звично одягнені.

        Дівчата про щось  шепотіли, червоніли й сміялись. Привернуло увагу нашого хлопця. Звісно Олег не є суворим чи кремезним на вигляд, зате  високий, плечі широкі,  мав красиве пропорційне обличчя ще й  добру сором’язливу натурою. Ось тому одна його сором’язлива усмішка могла приворожити багатьох.

- О, вітаю! – Привітався чоловік.  

- Привіт. – відповіла за трьох Анна.

- Розпишіться. – дістав папірчик з під столу.

        Молі та Полі штовхають ліктями один одну.

- Що з ними? – наклонив голову.

- Та ось бачиш, - іронічно глянула на підопічних , - обговорювали хлопців і до тебе черга дійшла. – усміхнулась

        Олег застиг із поглядом наче мамонта побачив. Молі і Полі миттю розчервонілись трішки постояли й  втекли до кімнати персоналу.

- Невже не помічаєш? У нас навіть клієнток постійних трішки стало більше. – з видихом засміялась Анна.

- Ну помічав але…

- Не пояснюй. – простосердечно усміхнулась. – Піду щоб ти тут теж не розчервонівся. – поставила свій підпис.

- Угу. – у відповідь.

        За ними прийшла літня пара із дітьми, напевно внуки подумав Олег. А за ним прийшов Макс. Олег дуже зрадів адже Макс був його другом причому найкращим, звісно у нього були ще друзі та вони поверхневі на думку хлопця. З Максом знайомі з підліткового віку, йому двадцять шість, старший за юнака на два роки.

- Вітаю ромашка. – підійшов ро рецепції. Глянув синіми очима. Він часто називав хлопця ромашкою. Чому так? Тільки Максу відомо.

- Вітаю. – щиро усміхнувся, так щиро і яскраво хлопець часто усміхається. – Як ти?

- Та все чудово. – закинув руку за голову. – Слухай, ми давно не бачились. Може сходимо вечором до бар.

- Я такі місця так собі. – почав він. – Та гаразд, якщо ти там будеш.

- Хех. Знаю що не любиш, але знаю любиш теніс, якраз поставили стіл для нього. – розправив груди. – і будеш слідкувати щоб я не перепив.

- Гаразд. – кивнув головою. – буду вільним о сьомій.

- Забіг на хвилинку,  тоді до сьомої. Думаю який бар знаєш.

- Ага. – на останок.

Макс обернувся  махнувши рукою перед виходом.

        Олег зрадів запрошенню, останні місяці рідко бачяться.

        На відміно від старшого брата Урсула не мала подружок, їй завжди  ніколи з ними ляси точити, як вона сама вважає: більшість дівчат що їй траплялись на шляху були пліткарками, мене таке злить. Їй краще прочитати журнал чи газету, зрідка книгу замість цього. Це більш корисна справа. Тому Урсулу задовольняє сім’я.