розділ 7

Розділ 7

- Місто виглядає більшим за Санай. – засвідчила Христя.

- Це друге місто по населенню, якщо не помиляюсь. – додав. Ми наближались до міста Лонвела. Воно виглядає дуже великим. Селищ перед ним було дуже багата. Будинки міста в двічі вищі ніж у столиці, такої висоти ще не бачив. Здаються крихкими.

        Кафі поліс у мій рюкзак зупинивши усіх.

- Що ти шукаєш?

- Сережки.

- Не надягай їх. – відійшов.

- Це місто, тут є поліція мені нічого не зроблять.

- Десь з провулку точно може вибігти довбень. – Не давав йому залізти до кишені. – і будуть знати що ти неподалік міста.

- Ми не будем ходити по провулках. Дай, я знаю що роблю. Тут можу багато чого дати людям.

- Денсею, у нього ж є наче захист від імператоро чи щось таке, так? – Влізла Христя. Минув вже місяць відколи ми покинули те селище в лісах Санаю. У кафі відросло русе кучеряве волосся до вух.

- Гаразд. – Злісно зітхнув, - Умова ти не відходитимеш від мене ні на крок! – глянув на Христину. – Ти теж.

- Ти моя мама? – питально глянула.

- Поки ми у місті так, вважайте я ваша мама. Кафі веде себе інколи по дитячому, за ним треба стежити. Ну… Про Тебе не скажу, краще не випробовувати долю!

        Кафі надів свої сережки у вигляді місяця та сонця, свої кільця дав мені у руку.

- Йдемо у центр міста, на центу околицях знайдем готель на пару днів, хочу нарешті відпочити від лісів!

- О так тепер ти розумієш чому я в палаці захотів лишитись. – зловтішно.

- Чому саме у центр? – не розуміла супутниця.

- Тому-що там купа поліції, Кафі не покалічать при першому провулку.

- Мені здається ти надто драматизуєш. – стисла губи, - максимум помідорами закидають.

- В най новітній часи знайдуться довбні. – Сказав таким тоном,  без сперечатись.

        До центру топали години дві з половиною або три. У перед центру Лонвела  на розі ми побачили дивну металеву, геть не красиву конструкцію. До якої кай миттю підійшов, Христя залишилась коло мене.

- Кафі! Ходи звіти. – Взяв друга за плече.

- Дивись яка дивна машина. – приставив кулак до рота.

- Розумію. Але ти не та людина і в загальному проти етика.

- Етика річ зміна. Немає нічого такого.  - Обійшов машину по кругу.

- Роздивлятись чужі  речі на вулиці. – схопив за руку. – не будь дитиною.

- Діти і є справжніми дорослими. – як відрізав, - гаразд ходімо.

- Татусь. – Усміхнулась Христя. На це я злісно зиркнувши. Дівчина лицем показала помилку.

        Люди потиху обглядали нас, особливо мого друга. Раніше цього не було бо ми дуже швидко йшли, вони просто не встигали роздивитись його. Наш одяг відрізнявся.

        Ми побрили шукати готель, точніше я, а ці двоє розглядали все що не можна побачити і що неможна, вітрини крамниць, лампи, вивіски, дерева, вози і карети, перехожих, їх одяг через який ми доволі сильно виділялись на їх фоні. Ми у подряпаному не зовсім чистому одязі який ще й по стилю був з минулого століття, натомість перехожі у чистому, блискучому у яскравих кольорах. Білий одяг Кафі давно вже став сірим, мій чорний покрився дірками забруднений засохлим брудом, особливо на чорних черевиках. А про Христю я взагалі мовчу, її сукня вже стала такою подертою що довелося носити мій запасний одяг що був на неї за широкий, в зріст майже підійшов. Одяг старшого брата.

        Теж хотілось роздивитись усе але відчуття що цим двом потрібний гід, пересилили бажання на користь бажання бути старшим цим двом..

- Вибирайте готель «Галіція» чи «небесні острови». – палареньно дороги по бокам стояло два готелі.

- Галіція.

- Мені обидва до вподоби. Думай ти.

- Значіть Галіція, Небесні острови надто пафосно чи що?! – Вибрали Готель по правий бік дороги.

        Стара жінка дивно дивилась на нас. Пройшли пару метрів і зрозумів чому.

- Будь ти проклятий за образу богині, не бачити тобі щастя! – чуть не кинулась на Кафі. Я заступив його спиною. – А ви схаменіться! дурні! Служите цьому пройдисвіду! – Кафі ніяк не змінився в обличчі, той самий спокійний вираз.

- Христе дай руку і теж за мене.

- Дівчино хоча би ти тікай від цього єритика! – Хотіла провратись через мене до Кафі, не розумію чому, завдати у такому віці хоч якоїсь шкоди неможливо.

- Ідіть. – із стриманою грізністю гаркнув.

- Я піду, та не бачити вам щастя! Нехай прокляне вас богиня до сьомого коліна! – плюнула під ноги.

        Христя перелякалась, та трималась гордо. Людина старої епохи… дворяни з палацу.

        Христя нової епохи.

У готелі нас зустрів великий хол  та три портьє.

- Вітаю у готелі Галіція, чим можу допомогти? – приязно усміхнувся чоловік. Одягнений у чорному одязі, зеленою краваткою і вишитий золотими нитками логотипу готелю.

- Номер на трьох на чотири дні.

- З видом на центр міста, чи ні?

- Н… ні, звичайний.

- З вас двадцять Сонцелій. – Приязно видав суму.

        Почав діставати гроші, Ціни великі, третина моєї зарплати.

        Поклав гроші.

- Ось ваші ключі, зараз я вас проведу. – відкрив журнал, - Ще прошу ваші імена.

- Денсей Троске, Кафі Лейс і…

- Христина Вінзерська. – Зрозуміла мій погляд.

- Так. Гаразд. – Записав. Закрив журнал вийшов до нас за стійкий.

- Прошу. – З приязною усмішкою жестом показав іти.  – Якщо щось буде потрібно звертайтесь до мене.  З радістю допоможу. – Мова чемна. Це наганяє відчуття моєї дикості порівняно них.

        По сходах вкритими зеленим килимом вийшли на третій поверх, середніх літ портьє провів до дверей під номером В02. Попрощався.

Номер просторий, по стилю схожий на кімнату у палаці де жив Кафі. По обидві боки були двері до кімнати і ванної. Вікна виходило на будинки навпроти вулиці, де стоїть готель Небесні Острови.

- Піду запитаю чи є тут їдальня. – принюхався до себе, - А краще спершу у ванну. Пахну як…