Розділ 4

 Розділ 4

        На вулиці у всю почав підніматись шум ранкової роботи, хтось на роботу, хтось відкривав магазинчик закликаючи увійти подивитись закордоні фрукти з овочами. Чим дальше  ми йшли тим меншим ставав цей шум. Ось за якісь десятки метрів вже було видно ворота з основної частини міста. Ці стіни старі як імперія. Місто розрослось майжев двічі за межі стін, подекуди стіну вже знесли.

        Тут, за сотню кроків від брами стояли доволі нові будинки, коло декількох були невеликі торгові лавки. Ми з Кафі підійшли до лавки під навісом, Христя залишилась позаду на околиці дороги. У цій лавці торгував міцний чоловік, це викликало щось схоже на острах.

- Вітаю вас, чогось бажаєте? Можу запропонувати страви із самого краю світу! – Заголосив так голосно що у вухах задзвеніло.

- Кафі у тебе є якісь бажанки? – Поцікавився у друга. На прилавку були переважно м’ясні продукти, деякі страви, в живу ніколи не бачив таких .Усе било ароматом у ніс.

- Шинку.

- Може ще щось? – запитав у Каф. Глянув на дівчину. – Тобі щось взяти? – вигукнув.

- Мені шику! – Відірвалась від камінця.

- Нам дві палки шинки. Як бачити ми любить шинку.  

- З вас два сонцелія. Можливо скуштуєте наприклад тушковане м’ясо із гречаним медом заправленого імбиром із краю світу?? – Загорнув наше замовлення у папір.

- Ні, можливо іншим разом. Дякою. – поставив все у рюкзак.

- Ще овочі і крупи. Бажано такі що не псуються.  – сам собі сказав.

- Прошу сюди, дивіться які гарні кабачки, помідори, огірки!

- Можливо ви хочете Бананів із острова Сецилії?

        Декілька пані перегукували одна на одну. Вся зелень, крупи та овочі просто блищали своїми кольорами в дерев’яних ящичках! Очі розбігались від вибору а головне ціни. Ціни тут були трохи нижчі ніж на головному ринку, це дуже радувало бо нам на наші сонцелії невідомо скільки жити. Ще по приїзду до дому буду знати де закуплятись, мені часто доводилось ходитись між цими лавками,  але на ціни не дивився. Навіть в голові не думав.

        Під порогу одного із будинків сиділа жінка років шістдесяти поруч із не примітною , акуратною торговою лавкою.

- Пані малий мішок буглуру буде? і… - кинув швидкий погляд на асортимент, - Напевно Кабачків із зеленю декілька штук. – підійшов саме до неї через булгур.

        Лавка з того боку де раніше була Христя. Непомітно для мене дівчина підійшла.

- Ще рис. – додала.

- Ти його потягнеш? – Рюкзак повний по самі кишеня по боках.

- Пані у вас є рюкзаки? – Проігнорувала моє питання.

- Є старий дуже, майже як я. Міцний, можу за дарма відати, зачекайте. – миттю дісталась будинку.

- Та не треба! Куди ви? Ми самі купимо десь. – махнув рукою, та її вже не було. – І хто мене за язик тягнув таке тобі бовкнути!

        Кафі неподалік гладив якусь кішку, руками годував кусочками шинки.

-  Просто заплати за нього. Чи думаєш ми будем вічно з одним рюкзаком ходити? – Вона була права.

- ОЙ. – Зітхнула жінка, - ось. Зараз дам те що ви хотіли. –збирала спершу зелень, далі кабачки у руки, в кінці присіла під прилавок.

- Скільки коштує рюкзак? – трохи голосніше запитав.

- Вважайте це в подарунок, я стара жінка навіщо мені вже ті гроші? - по доброму зітхнула.

                 Віддала замовлення, почала витирати руками об фартуха. Тут вже підійшов Кафі почав дивитись їй прямо в очі. Я відчув як червонію. Жінка наче не помічаючи  пильного погляду обмацувала різні фрукти, робила їх положення ідеально симетричним.

- Ви щось хочете? Можливо наприклад  печива? – Усміхнулась.

- Знаєте я не бачу стару жінку. – нахилив в бік голову.

- Та не кажіть дурниць, подивіться лиш на мене.

- Треба його відводити. – прошепотіла на вухо Христя.

- Правду кажу, Бачу шкіру в зморшках, сиве волосся. У ваших очах немає старої жінки. Там горить вогник. Вогник дівчини який ви змогли зберегти не дивлячись на все горе та щастя у вашому житті.

 Жінка застигла дивлячись  прямо в його очі ввічливо усміхаючись. не до терши руки об фартух.

- Прошу. – кафі поклав у пустий ящик один  Сонцелій і п’ять Селія. Цінники написані коло кожного ящика і мішечка.

Ми попрямували далі.

***

Оранжево-жовтий захід сонця вкрив світ до самого обрію. Христя забрала в мене дерево для вогнища, самій захотілось розпалити. у неї це вийшло краще ніж в мене. Зараз я дивлюсь з пагорба на Санай у цих красках сонця мене бере якесь відчуття, навіть не знаю як описати. Почуття не погане і не хороше, наче моя історія попереднього життя закінчилась і це місто яке стало мені домом відмовляється мене покидати,  відчуваю немов Санай без слів каже «тобі потрібно продовжити свою історію».

Позаду Кафі та Христя щось обговорюють. сміються. Коли мій погляд вдивляється на прекрасний Санай, із цього пагорба відчуваю кінець чогось від чого не сумно але є якесь пригнічення, немає слів щоб це описати… або ж я їх не знаю. Водночас позаду відчуваю тепло і сміх у якому хочу розтворитись.

Кафі підійшов з за спини, обійняв одною рукою. сказав:

- Пройдене – так не хочеться відпускати… і не хочеться за пройдене триматись.

- Куди ми далі? – поглянув в очі. Він завжди знає що і коли сказати, коли питаю чому так. Кафі відповідає що просто хоче щось сказати.

- До Фальмунту на кордоні із Немфетією. – Нарешті відповів більш ясно. – Тепер ходи їсти, я чуть не спалив шинку а наша знайома рис. Зате Тушині кабачки цілі. – підбадьорливо усміхнувся.

- О, Денсею, у нас тут два спальні мішки. Треба щоб хтось спав на голій траві, кажу що це буду я. Кафі уперся що він. – Наминала Рис политий Тушиними кабачками та шинкою.

- Так ось про що ви сперечались? –поглянув на друга. – Кафі ти чому не їси?

- У нас лише дві посудини для цього, я поїм пізніше із пательні.

- Дурниця, їж. Я пізніше поїм. Без спального мішка буду спати я.