Розділ 2

        Розділ 2

До самого обіду працював у готелі, оглядав номери після гостей, показував новим покоївкам як і що робити, до яких постійних клієнтів можна заходити а до яких ні. Потім на кухні сталась біда, з пічкою щось сталось і кухня була уся в диму. Довелося домовлятись із кабаком неподалік про приготування їжі на кілька днів, поки полагодять піч та відмиють кухню.

 Коли я вже зібрався у своїй кімнаті, помився, одягнув чистий одяг, в холі мені зустрілась пара з двома дітьми.

- Вітаю, ви пан Денсей?  - Зупинив чоловік середніх літ, середнього росту. Поруч була трішки нижча, як зрозумів білява дружина, а за ними двоє хлопчиків.

- Так, це я. можу чимось допомогти?

- У нас проблема, нам сказали що немає вільних номерів хоча декілька ключів висить від номерів. Ми зняли б інший готель, але тут нам най безпечніше. Нажаль у всіх пристойних готелях все занята, наче скоро літнє свято Кілка. – не дивлячись на його доволі мужній, я би сказав суворий вигляд, на його роки,  голос був не грубим а доволі приємним, він викликав спокій.

- У нас є вільні номери, та вони заброньовані. Скоро їх заселять.

- Нам потрібно хоча би сьогодні десь переночувати. – продовжила його дружина.

- На вулиці багато дивних людей що… пахнуть. – підтримав маму хлопчик, нижчий за іншого на пів голови.

- Гаразд, ходімо… щось придумаєм - повів їх до холу за декілька метрів від виходу.

- Вітаю пане Дені. – Урсулі скоро виповниться шістнадцять, у неї кучеряве руде волосся та доволі, миле ластовиння. Дівчина недавно почала працювати, замінила свою матір що померла згорівши запаленням декілька місяців тому. Чудова жінка була, в п’ятдесят сім років покинула цей світ, і працівницею була хорошою, усі її любили. Але маю зауважити що Урсула нічим не гірша.

- Урсуло, якщо до вечора у якогось номера відмінять бронь, відасиш його цій сім’ї. Якщо ні то заберете речі із моєї кімнати, речі віднесете на горище. А кімнату їм, нехай залишаться на скільки їм потрібно.

        На горищі затишно спати, тому не страшно. Видно місто.

- Зрозуміла, буде зроблено. – обвела всіх усмішкою.

- Дякуємо вам! – подякував чоловік.

- До вечора можете розміститись в бібліотеці, невеличка що правда зате затишна. Ну або тут в холі.

        Не давши висловити їм свою подяку, із всіма добрими слова світу я поспішив до виходу. Трамвай, не часто ходить. Хоча все одно доведеться пішки йти десять чи двадцять хвилин.

        На дворі було відносно мало людей. Встиг заскочити на цю машину. Дивна річ, хоча проста. Вугілля горить, вода кипить і якимось чином пар рухає колеса по рейках.

Якщо чесно, краще б придумали щось корисніше для побуду. А то ця машина їздить повільніше за біг людини.

        На вулиці доки я дійду до палацу буде вже смеркатись. Так не хочеться іти до готелю по нічним вуличкам. Їх освітлюють тільки вікна та лампи будинків, різних закладів. В таку пору різні люди вилазять із своїх нор.

        Може Кафі забув попередити охорону про мене?

***

Ось і він, прекрасний високий палац у яких вже почались світитись свічки ( ну можливо лампи), хоча на вулиці ще доволі світло, навіть смеркатись не почалось.

        Я підійшов до охоронців на вході які явно хотіли спати, їсти та інші людські блага.

- Вітаю хлопці, я Денсей прийшов до Кафі.  Вас попередили? – надіюсь що так. Промайнуло в голові.

- Так, зараз я покличу слугу.

- Відпочити хочеться… - застогнав молодший спершись на стіну.

- Ей там покличте когось, нехай проведуть пана до Кафі. – Вигукнув служницям, служниці спускались по внутрішніх сходах палацу. Одна дівчина кивнула кинула напарницю із двома кошиками чогось а сама пішла сходами на верх.

- А вам ще довго тут стояти до зміни варти? – мені стало трохи шкода цих чоловіків, вони справді виглядали втомленими, брова опущені шкіра бліда.

- Та це він просто перебрав з ранку перед нашою вахтою. – сказав той що перелякав служниць. – Ще декілька годин, три якщо не помиляюсь.

- Купив би годинник знав би. – про стогнав.

- Ну ось і купиш мені, а не будеш випивати.

 До мене із головних дверей вийшла  жінка середніх літ із хорошою поставою.

        На тлі її манер відчув себе дурником із диких лісів.

- Прошу за мною.

Кивнув і послідкував за нею.

 Ми йшли довгими нескінченими коридорами у доволі простому стилі. Імператор оновив замок зробивши його менш вишуканим і дорогим, окрім головної зали із залою для засідань. – розповіла жінка.

- Імператор любить затишок. – Зауважив розглядаючи картини різноманітних людей, тут переважно картини людей що вклали вклад у історію. Імператорська галерея в іншому місці, до неї проводять екскурсії. Там картини всі сірі від старості, над старомодні. Було декілька красивих але потертих від часу.

- Так, це виглядає більш привабливо. Гроші які получили із всього золота що тут було, потратили на перебудову столиці. Цих грошей вистачило на перебудову центра міста. – зупинилась. – Ось ці двері, прошу.

        Служниця, напевно головна, пішла у піднесеному настрою, думав почне підтанцьовувати. Напевно любить Імператора Врена.

        В голові майнули картинки Кафі, на серці потеплішало.

        Центр справді став набагато красивіший  моїм очам ніж декілька років назад.

- Привіт Кафі. – Зачинив за собою двері.

-  Дені, Друже. – Підійшов з обіймами.

– Ти хоча би одяг змінив, - принюхався. – а то вже пахнеш не як квіточки. Кхе. – пирснув носом.

- Вчора втомився, недавно прокинувся. – підійшов до мене, повів на диван освітлювальний великими вікнами. – Не хочеш скупатись?

- Ні, а тобі не завадить. – пахнув щось середнє між трояндами та чимось схожим на блювотиння, трохи різкіше.

- Ну ось поки я купаюсь поговоримо. – Він почав скидати свій одяг.

- О господи, хоча би за шторку якусь знайшов. – відвернувся до вікна.