2

Гарольд дивився на неї, не відводячи погляду і її власне серце стукотіло так, що заглушило всі звуки довкола. Були лише вони, запах лісу і одне зізнання на двох. Тесс зволікала лише кілька секунд, поки його обличчя наближалося до її. Вона могла б промовчати, зачекати ще пару днів і стати вільною від обов'язку перед вовками і цим місцем й забути все в одну мить. Але розуміла, що не могла. Не могла піти, — а вона була певна, що так і буде, — не сказавши йому ні слова. 

— Я мушу зізнатися, Гарольде, що відчуваю до тебе…

Серце билося гучніше, пульс стрибав під шкірою, а тілом розтікалася насолода, бо Тесс таки поцілувала хлопця, не завершивши фразу. Слова були надто гучними, важливими і їй простіше було показати, що відчуває, аніж вимовити це. 

В першу мить здавалося, що він відштовхне її, посміється і піде, але сталося диво якого вона так чекала. Гарольд поцілував її у відповідь. Обійняв за талію, притягнув до себе а потім і зовсім усадив на свої коліна. Пристрасть захопила їх зненацька, підіймала вгору і несла на своїх хвилях в далечінь солодкого забуття. Коли обом забракло повітря, Гарольд розірвав поцілунок, поставив Тесс на ноги, і взявши за руку, повів за собою до своїх покоїв, аби там, пристрасно та наполегливо довести дівчині, що йому не байдуже. Що він, як і вона, засліплений коханням та цим божевіллям, що зветься — пристрать. 

Тесс не опиралася, не просила зізнань у відповідь, вона просто шла за ним, щиро сподівючись, що не забуде цю ніч. Попри все. 

В покоях Гаральда було світло та просторо. Але вона не мала часу аби роздивлятися, адже була відразу захоплена в полон сильних рук та м'яких губ. 

— Ти прекрасна, — прошепотів їй на вушко хлопець, стираючи останню межу, що розділяла їх. 

— І вся твоя! — прошепотіла у відповідь, підставляючи губи для чергового поцілунку. 

Втомлені, але все ще спраглі, вони заснули в обіймах один одного. Тесс заснула першою, тулячись до його плеча. Гарольд же обійняв дівчину, іншою рукою, гладив її щоку і думав, як все має вирішитися. Адже він не просто так був з нею. Він не просто закохався, це була доля. Вона — його доля, його істинна. Його вовк відчув її і тепер не міг відпустити. Нізащо! 

— Щось вигадаю вранці, — прошепотів сам собі і заснув. 

А ранок приніс неочікуване рішення. Не встиг Гарольд пролупити очі, як двері його покоїв розпахнулися і в кімнату залетів розлючений альфа. Він кричав на все горло.

— Дівчину забрати і закрити у темниці, а ти, Гарольде, — будеш відповідати перед мною, радою та батьком.