24. Відверто

Дарина

Макс виходить, а я дивлюся на його міцну спину, обтягнуту футболкою. В темряві не можу достоту розгледіти її точний колір, та й голова досі відчувається, мов баняк, напханий тирсою. Ненавиджу це мігренозне похмілля.

На мить заплющую очі, зітхаю. В роті огидний посмак. Розплющуюся, хочу підвестися, а потім краєм ока помічаю яскраву помаранчеву пляму. Придивляюся. То тазик.

— Трясця! — затуляю обличчя руками. Спираюся ліктями на коліна. Я блювала. І Макс, я майже на сто відсотків впевнена, бачив це. Не міг же цей тазик зʼявитися тут сам собою.

Стогну, а тоді підводжуся й повільно іду до дверей. Роблю глибокий вдих, відчиняю їх і… і натикаюся на чоловічі груди. Макс охоплює мене за талію, стискає. З грудей виривається різкий видих.

— А я пішов перевірити, чи з тобою все гаразд, — тихо каже Макс.

— Нормально, — кажу тихо. — Мені треба у вбиральню.

— Мг, — мугикає Макс, але не відпускає. А я не надто пручаюся, хоч і відчуваю неабиякий сором. Щоки наливаються жаром, тільки-но подумаю, що він бачив мене в такому стані.

— Відпустиш? — шепочу.

— Так… гм… вибач, — відповідає Макс і відпускає мою талію. Без його майже обіймів стає якось холодно. Я веду плечима, а тоді обіймаю себе руками.

— Холодно? — тут же помічаючи мій стан, питає Макс.

Я мовчки киваю, а тоді, не дивлячись на нього, іду до вбиральні.

Замикаю двері, підходжу й спираюся на раковину. Дивлюся в дзеркало. Я досі дуже бліда, з розпатланим волоссям та мішками під очима.

Хитаю головою. Відчиняю кран й підсовую руки під прохолодну воду. Умиваюся, полощу рота, аби прибрати огидний посмак. Помічаю на краю раковини зубну пасту. Трішки подумавши, вичавлюю її просто на палець та «чищу зуби». Знову вмиваюся, закриваю кран, а тоді сідаю на бортик ванної.

— Все гаразд? — з коротким стуком доноситься крізь двері.

— Так, — кажу.

Підіймаюся й відмикаю двері.

— Добре, — зітхає Макс. Оглядає мене уважно. — Я до біса перелякався, коли побачив тебе в тому стані.

Макс проводить мене до кухні, а коли я сідаю навпроти гарячої чашки з чаєм, бере з сусіднього стільця плед й опускає на мої плечі.

— Дякую, — бурмочу, краєм ока спостерігаючи за чоловіком. Він сідає поруч на стілець. А я тягнуся руками до кухлика, охоплюю долонями його керамічні теплі боки. Мовчимо.

— Максе… — починаю, але не знаю як правильно сформулювати запитання. Запитати прямо, чи він все бачив, чи перепросити за це огидне видовище. — Я… вибач, що тобі довелося…

Махаю рукою, ще нижче опускаючи голову.

— Не страшно, — відповідає, не вагаючись Макс. — Я тільки… мігрень, це ж коли голова болить?

— Ага, — киваю й обережно сьорбаю чай. — Але це не звичайний головний біль. Він не завжди знімається звичайними таблетками, він навіть не завжди спеціальними знімається, — зітхаю я. — Інколи потрібна тиша, темрява, холодний компрес на голову ну і…

Не можу видавити з себе, що проблюватися інколи працює краще, ніж обезбол з триптанами. Макс не уточнює, ніби розуміє те, що я хотіла сказати. натомість каже:

— Ніколи не міг подумати, що люди так страждають від, здавалося б, звичайного головного болю. З тобою часто таке трапляється?

— По різному, — стенаю плечима. — Інколи раз на місяць, а інколи й раз на тиждень.

Макс дивиться на мене розширеними очима, а тоді мовчки простягає руку й торкається мого передпліччя. Стискає не сильно, виказуючи свою підтримку.

Від цього звичайного жесту, мені стає так тепло на душі, так приємно. Хочеться хитнутися вбік, притулитися до Макса, опинитися в його обіймах. Але…

Зітхаю. Дивлюся в чашку.

— А зараз тобі вже краще?

Я сміюся.

— Ти вже питав разів пʼять. Нормально все. Лише мігренозне похмілля. — Макс дивиться на мене з нерозумінням. — Ну, це коли голова вже не болить так сильно, але все одно трішки важка. Завтра я вже буду як огірок.

— Зелена і в пупиришку? — гигоче Макс.

Я штурхаю його в плече. Ми знову замовкаємо. Навколо повисає тиша. Затишна, на мій подив. Я думала, він хоче поговорити про поцілунок, абощо.

— Ти бачив як я блюю? — знічевʼя вилітає з мого рота.

Макс знизує плечима.

— Це так чи ні? — повертаюся трішки до нього й свердлю поглядом. Не знаю, навіщо мені так потрібно про це знати. Я і так вже облажалася з поцілунком. А тут ще й це. Боюся, що після сьогодні він взагалі зі мною спілкуватися припинить.

— Ну бачив, я, і що з того? — каже спокійно. — Ти хворіла, я тобі допоміг. Забий на це. тут нічого такого не сталося.

— Максе-е-е, — стогну, затуляючи обличчя руками. — Навіть не знаю, ким ти мене вважаєш. Спочатку накинулася на тебе з поцілунком, потім втекла, поводилася як дурепа, а тепер це… Господи, краще я піду.

Збираюся підвестися, але гаряча долоня Макса опускається на моє коліно. Застигаю. Тілом проносяться мурахи від його дотику.