23. У темряві

Макс

Сиджу з заплющеними очима, спершись на спинку крісла й заклавши руки за голову. Щось коїться з цими довбаними очима, що доводиться робити частіші перерви. Все ж треба тягнутися до аптеки й купити якісь краплі.

Внутрішній голос мені шепоче, що краще б я до лікаря пішов, а не в аптеку, але я відмахуюся від нього. Немає в мене часу на лікарів.

Розплющую очі й підводжуся. Одягаю джинси, худі, влажу в кросівки та куртку й виходжу на вулицю. Переходжу дорогу до найближчої аптеки.

— Доброго дня, — кажу за звичкою, хоча вже більше вечір, ніж день. — У вас є краплі для очей. Штучні сльози.

Аптекарка перелічує всі назви, а я намагаюся пригадати, які краплі мені рекомендували після лазерної корекції.

— А які найкращі? — запитую, сподіваючись на чесність працівниці.

— Візьміть ці, — показує на біло-рожеву упаковку. — Тут відсоток гіалуронової кислоти більший. А ще пантенол є, для регенерації поверхні ока.

Я киваю.

— Давайте ці.

Розплачуюся та йду додому.

Киваю консьєржу та підходжу до ліфта. Він зайнятий, а я вирішую не чекати, а пройтися сходами. Я давненько не був у спортзалі. Удам, що це буде тренування.

Долаю останні сходинки, а тоді зупиняюся, ніби налетів на стовп. Біля сусідських дверей Дарина. Вона стоїть, хитаючись.

Брови від подиву повзуть до гори. Вона що, пʼяна?

Вже вирішую, що мені треба відійти й зайти пізніше. Я не готовий виясняти стосунки з пʼяною дівчиною. Але ноги ніби приросли до землі, а очі невідривно стежать за Дариною. Вона дістає з сумки ключі, не втримує їх у руках і звʼязка з брязкотом падає на підлогу. Дівчина повільно нахиляється, а коли підводиться, починає завалюватися на бік.

Ноги несуть мене швидше, ніж я встигаю все обдумати. Підхоплюю дівчину, аби вона не звалилася на підлогу й не вдарилася головою.

— Дарино, — шепочу перелякано. Її обличчя бліде, а очі заплющені.

Нахиляюся нижче, але запаху алкоголю не чую. Чую лише солодкий аромат ванілі й чогось іще.

— Даринко, — притискаю дівчину до себе, а однією рукою намагаюся відчинити свої двері.

— Оох, — зривається зболений стогін з вуст дівчини. Вона на мить розплющує очі, а тоді кривиться і знову опускає повіки.

До мене починає доходити, що Дарина не пʼяна, навпаки, їй щось болить. Відчиняю двері, підхоплюю дівчину на руки та несу до своєї спальні. Обережно вкладаю на ліжко. Дарина стогне, перевертається на бік. Скручується в позу ембріона та затуляє очі рукою.

— Вікно, — хрипить вона. — Зачини, будь ласка, вікно.

Я дивлюся на неї з нерозумінням. Вікно я сьогодні не відчиняв.

— Штори, — важко дихаючи промовляє Дарина. — Світло… голова… тріщить…

Я кидаюся до штор і швидко засмикую фіранки. Кімната поринає в напівтемряву.

Підходжу ближче до Дарини й присідаю на ліжко, намагаючись не потривожити дівчину. Вона лежить скрутившись на ліжку, тремтить.

— Що з тобою? — в моєму голосі проскакують панічні нотки.

— Мі… — починає Дарина, а тоді затуляє рота долонями.

— Нудить?

Вона киває.

Я швидко йду до комори й витягаю звідти миску. Щойно встигаю донести її до Дарини, як дівчина перехиляється, і її вивертає.

Обережно забираю її волосся, яке вибилося з розтріпаного хвостика, погладжую по спині. Коли дівчина падає назад на ліжко, забираю миску, мию її й відношу назад. На кухні набираю склянку води й намочую рушника.

— Попий, — кажу пошепки й простягаю їй склянку.

Дарина трохи підводиться, а тоді тремтячими пальцями обхоплює склянку, підносить до рота. Її зуби цокотять об скло. Присідаю поряд, обхоплюю склянку поверх Дарининих пальців та допомагаю їй попити води.

— Дя… дякую, — шепоче дівчина. Я киваю, а тоді беру вологий рушник, обережно обтираю її обличчя.

Я вже хочу забрати його, як вона перехоплює мої пальці з рушником та притуляє до скронь. Здається, з неї навіть виривається полегшене зітхання.

Ставлю склянку на приліжкову тумбу, а тоді накриваю Дарину теплою ковдрою. Вона трішки розслабляється, перестає тремтіти. Навіть засинає. Я сиджу в темряві на підлозі, спершись на ліжко й спостерігаю за Дариною. Зараз вона виглядає ще більш тендітною, уразливою. Але навіть такою я радий її бачити.

Коли я вирішую, що дівчина заснула і їй остаточно полегшало, як Дарина різко розплющує очі, зі стогоном схиляється з ліжка. Її знову нудить.

Дідько. Та що з нею таке?

Знову тримаю її волосся, подаю воду та зволожую підсохлий рушник. Такі епізоди повторюються кілька разів. Дівчина то засинає, то просинається від нудоти. А я весь цей час сиджу поруч із нею, майже не ворухнувшись.

А ближче до опівночі, Дарина розплющує очі й сідає на ліжку.

— Тобі вже легше? — запитую злегка хриплим голосом.