22. Правильне рішення

Дарина

Провалявшись у ліжку до вихідних, лиш крадькома вибігши у магазин, я нарешті вирішую, що так далі продовжуватися не може.

Дивлюся на себе розпатлану в дзеркало: бліда, з брудною головою, покусаними губами та червоними очима.

— Ну й красуня, — хитаю головою та вмикаю воду. Треба брати себе в руки. Влад не вартий, щоб я так за ним побивалася. А Макс… що ж, з ним я поговорю пізніше… можливо. Зараз я маю пожити трішки для себе, аби розібратися хто я, і що хочу.

Приймаю душ, мию голову та тіло. Вода не тільки змиває бруд, а й дарує якесь полегшення. Не сильне, проте додає трішки сил, аби я могла не валятися днями у ліжку. Заплітаю вологе волосся у косу, вдягаю домашній одяг та беру телефон. Потрібно щось вирішити зі своїм бізнесом, знайти якесь рішення.

Я налаштована по-бойовому, так. Розблоковую телефон, а палець тягнеться до іконки тіктоку. Гаразд. Я подивлюся кілька відео, а тоді буду шукати варіант, як мені далі працювати.

Прогортаю відео зі щасливими парочками чи успішним успіхом, залипаю на смішні, а потім мені знову попадається вона…

— Близнюки, близнюки, що чекає вас на цьому тижні? — тітонька тасує карти й дивиться в камеру.

— Пи… Повний звиздець нас чекає на цьому тижні, — бубоню я, але чомусь продовжую дивитися, як вона перетасовує карти, а тоді витягає одну й показує на камеру. На карті зображене червоне серце, у яке ввігнано три мечі.

— Ммм, — мугикає жіночка, роздивляючись карту. — Трійка Мечів. Це про біль і прозріння. Ви, близнюки, нещодавно пройшли через події, які боляче вдарили по довірі. Можливо, це була зрада, можливо — різке розчарування в людині, на яку довго опиралися. Ваші ілюзії розвіялися. Ви вже не такі, як раніше.

— Капітан очевидність, — бурмочу, але продовжую, якогось біса, дивитися на ці карти.

— Так… друга карта, — каже жінка й витягає ще одну. — Угу. Це в нас вежа. Вежа, вона дуже корелюється з попередньою. Як я вже і казала, ваші ілюзії зруйнувалися. Це сталося раптово. Ця карта часто випадає тоді, коли старий уклад життя більше не може існувати, і руйнується все неправдиве.

— Ну дякую, — закочую очі.

— Так, а ось тут цікаво, — тим часом продовжує жінка. — Перевернута пʼятірка кубків. Це вже добре. Ви, близнюки, повертаєте собі потроху сили, аби рухатися далі. Погляд потроху зміщується. Те, що здавалося суцільною порожнечею, насправді має краї — і за ними є щось живе.

— Ой, трясця, яка маячня, — виходжу з тіктоку та вирішую зайнятися справами. Відкриваю старого доброго гугла й починаю шукати собі цех. Якщо я і буду від когось залежати, то на своїх умовах.

Від перелопачування купи повідомлень, переписок та зідзвонів голова йде обертом і навіть починає боліти. Тру скроні й шурую на кухню. Відкриваю скриньку з ліками та пʼю одразу дві таблетки обезболу.

— Сподіваюся допоможе, — бурмочу під носа, випиваю ще склянку води.

Повертаюся до спальні й вирішую трішки полежати.

Десь доноситься незрозумілий звук, що бʼє по скронях.

— От дідько, — стогну й перевертаюся на інший бік. Але мелодія не вщухає. Тоді до мене нарешті доходить, що це мій телефон. Намацую його рукою й розплющую одне око. Невідомий номер.

— Алло, — кажу хрипко зі сну.

— Добрий вечір, — звучить молодий жіночий голос. — Ви мені телефонували?

Я хочу сказати, що вона помилилася, але тоді згадую, що я ж шукаю приміщення.

— Так, — кажу з видихом. — Я хотіла дізнатися, чи ви ще здаєте кондитерський цех.

— Ну… у мене не зовсім цех, якщо чесно. Ми з напарницею облаштували кухню в нежитловому приміщенні й працювали разом, ділили оренду. Вона недавно вийшла — відкриває своє. Тож шукаю людину замість неї. Можна користуватися кухнею за змінами або певними днями.

— Скільки коштує і де знаходиться ваш цех? — запитую.

— Чотириста гривень година, — відповідає дівчина. — А цех на Сахарова.

Кривлюся. Не надто близько, але ж ціна… Це один з найкращих варіантів, що я сьогодні знаходила.

— А коли можна приїхати подивитися?

— Можете завтра, десь з десятої я буду на місці.

— Дякую, — киваю, хоч вона мене й не бачить. — Я тоді вас наберу, як буду поруч.

Ми домовляємося про зустріч. Я виписую ще кілька адрес, щоб подивитися. А тоді відкладаю телефон і заплющую очі, в надії на те, що голова до ранку перестане боліти.

Зранку почуваюся нормально, тому швиденько снідаю і їду по виписаних адресах. Перші два цехи неймовірні. Сучасні, з конвектоматами та професійною технікою, але ж ціна. Я мало не плачу, коли доводиться відмовлятися від них.

— І це цех? — шепочу собі під носа, коли приїжджаю на третю адресу.

Кривлюся, оглядаючи напівроздовбану кухню з якоюсь старезною технікою. А про чистоту я взагалі мовчу.

— Ну, як захочеш, — каже жіночка, що показує мені цю халупу. — Можеш помити тут усе, може дверки підкрутиш, я не проти. Та й багато не візьму, лише тисячу гривень за день, — вона усміхається й стенає плечима.