21. Роздвоєння

Макс

У навушниках на повторі грає одна й та сама пісня. Як і вчора. Як і за день до того. Накручую музику голосніше, щоб заглушити думки. Але клята гучна музика не допомагає. Думки раз по раз повертаються до Дарини та її поцілунку. До того, як вона відчувалася у моїх руках, як відчувалися її губи, язик, подих. До того моменту, як я відповів на її поцілунок, замість того, аби вчасно зупинитися. А вона й не проти була.

— Господи, Максе, скиглиш, як придурок.

Кидаю навушники на стіл й знову пробую зосередитися на коді. Очі печуть, зображення на моніторі пливе й навіть двоїться.

— Що за дідько? — заплющую очі, тру їх долонями, а потім знову розплющую. Все розпливається. Кліпаю. Зображення зводиться знову, а потім розʼїжджається. Трясця, певно я перепрацював.

Захлопую ноут та заплющую очі. Сиджу кілька хвилин в темноті, чекаючи, доки печіння трохи вгамується. Певно, треба трішечки більше відпочивати, а не писати код дві ночі поспіль. Вирішено. Цю ніч я ляжу спати раніше.

Розплющуюся і йду на кухню. Тут досі стоїть мольберт Дарини, на якому вона підвішувала свої панетоне. Роздратовано ко́паю мольберт ногою. Навіть на власній кухні не можу позбутися відчуття присутності цієї дівчини. Дівчини, яка скористалася мною, аби перевірити свою привабливість.

Форкаю, а тоді згрібаю цей дурний мольберт та ставлю в комору, аби не бачити нагадування про цю дівчину. Повертаюся на кухню й готую собі щось поїсти. Мимоволі прислуховуюся до того, що коїться за вхідними дверима, але нічого не чую. Анічогісінько.

Прислухаюся ще раз. Тиша.

Цікаво, чи виходила Дарина? Чи не хоче вона мені щось пояснити? Чи вона вже все для себе вирішила й живе далі, а я тут як придурок намагаюся розгадати її поведінку?

Трясу головою, зариваюся пальцями у волосся, куйовдячи його. Дідько. Треба викинути оцю фігню з голови й зосередитися на чомусь іншому. Наприклад, приготувати поїсти.

На цьому й зосереджуюся. Дістаю останні запаси макаронів, кипʼячу воду та вирішую після цього сходити в магазин.

Макарони смакують якось прісно, неправильно. Я б зараз чогось смачненького зʼїв. Наприклад, піцу. В голові миттєво спалахують спогади про «борг» Дарини.

Та щоб тобі!

Знову зосереджуюся на їжі. Ледве впхавши в себе макарони, ставлю тарілку в посудомийку. Прямую до спальні, перевдягаюся в пристойніший одяг, беру ключі, телефон та відчиняю двері. Не дивлячись на сусідські, йду до ліфта.

У ліфті ловлю своє відображення. Виглядаю наче нормально, лише трішки втомлено. Наближаюся ближче до дзеркала, вдивляюся у своє обличчя. Очі трохи почервонілі, треба зайти в аптеку й купити якихось крапель.

В магазині затарююся продуктами, провівши тут добрих пів години, а може й більше. Проходжу повз власну пекарню супермаркету. У повітрі витають спокусливі запахи ванілі та випічки. В роті збирається слина, а в голові спогади. Трясця, як ця дівчина так швидко влізла мені у голову й під шкіру? Стискаю щелепи. Швидко і майже не дихаючи проходжу повз, аби не згадувати більше, ніж слід.

Тиняюся між полицями, набираючи ті продукти, яких вже давно не вживаю: чипси, сухарики й банку пива. Маю ж я право трішки розслабитися після роботи?

Повертаюся додому. Виходжу з ліфта та, якогось біса, опиняюся перед дверима Дарини. Дивлюся на дверне вічко, ніби воно може дати мені якісь відповіді.

Пакет з продуктами відтягує одну руку вниз, але інша — вільна. Я ніби під гіпнозом підіймаю руку, тягнуся до дзвінка, а тоді різко стискаю кулак й відсмикую від кнопки.

Ні, я не буду навʼязуватися їй. Не буду принижуватися й просити поговорити зі мною. Якби вона хотіла, то давно написала б, або прийшла. Зрештою, їй нічого не заважало завалитися до мене в гості о пʼятій ранку з тими клятими смачними «не пасками».

Стою ще кілька хвилин, вслухуючись у тишу, а тоді розвертаюся і йду до своєї квартири. Відмикаю двері, різко смикаю їх за ручку та гупаю сильніше, ніж слід. Скидаю взуття, куртку та прямую на кухню.

Прибравши покупки по місцях, знову вирішую сісти за роботу. Там мене точно цінують за те, хто я є, а не за щось інше.

Через пів години очі знову печуть. Підсуваю ближче ноут, аби бачити, що я там пишу. У кімнаті темрява. Я звик працювати в темряві. Яскраве світло монітора бʼє по очах. Замружуюся. Кривлюся. Голова розколюється.

Стискаю голову руками, спираючись ліктями на стіл. Так, схоже мені варто відпочити. Підводжуся з-за столу та йду до спальні. Не вмикаю світло, роздягаюся та лягаю в ліжко. Як там кажуть — ранок покаже, що вечір не скаже?

Заплющую очі, але сон не йде. Голова тріщить, думки хаотично скачуть. Я то сварюся на себе, що опинився перед її дверима, проявив слабину. То навпаки — злюся, що не натиснув на ту кляту кнопку.

— Трясця, Максе, — бурмочу в подушку, — в тебе не тільки в очах двоїться, а ще й якесь роздвоєння особистості. Спи вже, придурку!

Кілька хвилин лежу нерухомо, прислухаюсь до власного пульсу в скронях і до тиші за стіною. Ні кроку. Ні голосу. Нічого, за що можна було б зачепитися.

Розвертаюся на бік, знову заплющую очі, намагаючись заснути. Проте ловлю себе на тому, що знову прислуховуюсь до тиші за стіною й намагаюсь зрозуміти, за якою саме стіною зараз знаходиться Дарина. І чи вона так само переймається тим, що сталося? Чи взагалі й думати забула? Зрештою, це ж просто поцілунок.