20. Дурепа

Дарина

Серце калатає десь у горлі, в роті пересохло, а легені горять вогнем. Долаю останні сходинки, тремтячими пальцями стискаю ключі, намагаючись попасти ними у шпарину.

— Ну давай, — благаю пошепки.

Озираюся. Здається, що зараз Макс зʼявиться за спиною й зажадає пояснень. А я не можу…

Нарешті кляті ключі потрапляють у кляту шпарину й мені вдається відімкнути замок. Захлопую двері й спускаюся по стінці на підлогу. Обхоплюю голову руками. Важко дихаю. Так боялася, що ліфт буде довго їхати, що бігла сім прольотів вгору сходами.

Трясця. Яка ж я дурепа. Нащо я таке вткнула. Накинулася на сусіда з поцілунками, мало не роздягала його на стоянці. А цей сюрприз? Нащо я поперлася до Влада без попередження?

Перед очима знову постає огидна сцена у ліжку. В тому самому, де ми спали разом. Скільки разів я там ночувала… А Лєнка… Виявляється в них підтримки не лише у танцях були, а й у ліжку.

На очі навертаються сльози. Злісно змахую їх й підіймаюся з підлоги. Згрібаю усі почуття до Влада й замикаю в ментальну коробочку. Не можу про це думати.

Скидаю взуття, одяг та йду до ванної. Мені терміново треба змити сьогоднішній день.

«Крім поцілунку», — шепоче тихий голос у голові.

«І його теж», — подумки переконую сама себе і той тихий голос в голові.

Набираю повну ванну води й занурююся в неї. Гаряча вода обпікає, але не так сильно, як зрада Влада. Я чотири роки велася на його обіцянки, трималася за нього, хоч і не відчувала вже тих почуттів, як на початку стосунків. Але все сподівалася, що ось ми зʼїдемося, почнемо жити разом і почуття спалахнуть з новою силою.

— Наївна дурепа, — кажу сама собі й стираю дурні сльози, що котяться щоками.

Підтягую ноги до себе та впираюся чолом у коліна. Серце ниє, стискається так, ніби хтось затиснув його у залізному кулаку. Трясця, чому так боляче? Краще б я нічого не відчувала. Ще й Макса втратила, через свій вибрик.

Як я тепер йому в очі дивитимуся?

Рука мимоволі тягнеться до губ, трішки набряклих від поцілунку. Знову відчуваю, сильні руки на талії, що притискають мене. Тілом прокочується дрож.

— А-а-а, — стогну й пірнаю з головою у ванну. Лежу так, доки легені не починають пекти від нестачі кисню. Роблю так кілька разів, а потім вилізаю з ванної, так сяк обтираюся та йду до спальні. Залізаю у ліжко й заплющую очі.

Ніч проходить у ворочанні й намаганнях заснути. Вдається мені лише під ранок.

Просинаюся з важкою головою десь опівдні. Перед очима знову виринає картинка Влада і його дівахи. Замружуюся, трясу головою, аби викинути цю картинку, але на зміну їй приходять інші спогади. Макс. Поцілунок. Моє божевілля.

— Трясця, не думай Дарино, не думай про це.

Цілий день я не вилізаю з ліжка. Ну майже. Ходжу тільки до вбиральні та на кухню випити чергову пігулку від голови. Апетиту немає, сил теж, як і бажання працювати. Та власне нема мені тепер як працювати. Всі запити в інстаграмі відхиляю, пояснюючи тим, що я у відпустці.

Телефон коротко вібрує. Прийшло якесь сповіщення. Сподіваюся це не Макс. В голові виринає зрадницька думка не дивитися, але що як знову клієнти?

Роблю глибокий вдих і тягнуся до телефону. Тремтячими руками розблоковую.

— Та щоб тебе! — лаюся й мало не кидаю телефон у стінку.

З огидою видаляю повідомлення від Влада, навіть не читаючи, й блокую його усюди. Здригаюся. Знову хочеться залізти у ванну й змити з себе весь бруд, в який я знову поринула, щойно побачила його імʼя на екрані.

Йду до ванної, мию руки та хлюпаю холодною водою на обличчя. А потім знову залажу до ліжка.

Вівторок проводжу так само безвилазно сидячи в хаті. Продукти вже закінчуються, молоко скисло, а хліб зацвів. Треба щось приготувати, чи хоча б сходити в магазин, але я боюся виходити на вулицю. Боюся ненароком зустріти Макса. Боюся його реакції, та що там, я навіть своєї реакції на нього боюся.

Що як він щось запитає? Або подумає щось не те? Що як він вже собі щось надумав? Бо ж навіть не пише більше.

Ні, не буду виходити, краще піду полежу.

Середа починається з болю в шлунку.

— От трясця, — стогну, втискаючи долоні в живіт. Все ж треба щось зʼїсти.

Виповзаю з ліжка та йду до кухні. В шафі знаходжу трішки вівсянки, залишки сухофруктів від панетоне. Варю кашу на воді, додаю трохи цукру й щедро сиплю курагу й цукати. Ненавиджу вівсянку на воді, але й за молоком сил іти не має.

Насипаю склизьку сіру масу у тарілку, додаю трішки вершкового масла й заливаю розчинну каву кипʼятком. Зазвичай я б вийшла до кавʼярні за латешечкою, але не сьогодні.

Длубаюся в тарілці, подумки умовляючи себе зʼїсти ще трішки каші, але від одного її вигляду мене нудить. Заплющую очі й зʼїдаю ще одну ложку.

— Фу, більше не можу, — відсуваю тарілку. — Яка гидота.

Чомусь в цей момент в моїй голові зринає асоціація з Владом. Він мені такий самий огидний як ця вівсянка, але я вперто намагалася його впхати в себе.