19. Знову на ті ж граблі?

Макс

У квартирі гамірно й шумно. Стіл ломиться від наїдків, які мама турботливо готувала за три дні до Великодня.

— Мам, а нащо стільки? — дивлюся на стіл й думаю, куди впихнути тарілки з нарізкою.

— Та я ж для сімʼї готувала, щоб всі наїлися.

— Для сімʼї мамонтів? — буркочу собі під носа, розчищаючи місце для тарілки.

— Мам, а він назвав нас мамонтами, — кричить Лізка й корчить мені мармизу. От коза мала.

Не встигаю дати їй запотиличника, як вона вибігає з кімнати, наприкінець показавши мені язика.

Нарешті ми закінчуємо накривати на стіл і можна сідати їсти.

— Батл, — оголошує Лізка й підходить до мене з крашанками.

— Тобі що, сім? — здіймаю брову.

— А тобі що, сімдесят? Це ж традиція. Давай, ми так завжди робили.

Закочую очі й обхоплюю крашанку долонею, залишаючи лише округлу «дупку» яйця.

— Давай, — командую, і Ліза вдаряє мою крашанку. Її крашанка тріскає, і сестра обурено сопе.

— Ще раз, — каже і перевертає яйце.

Так по черзі ми бʼємося крашанками, доки розчарована Лізка не іде до тата. Він їй піддається, як завжди.

— Хто потім ті яйця їсти буде, — бурчить мама, дивлячись на склад тріснутих крашанок.

— Ти з них олівʼєшку зробиш, — усміхаюся.

День проходить напрочуд по-сімейному, а надвечір підтягуються хрещені та друзі сімʼї. Більшість вже «пригубили» винця й не тільки, але я цього разу викликався бути тверезим водієм. Чомусь сьогодні зовсім не тягне випити.

Телефон вібрує в кишені. Дістаю і дивуюся. Дарина Малина вирішила мене привітати зі святом.

— Алло, — беру слухавку й намагаюся перекричати гамірних гостей.

Марно. Вони так кричать, що я ні чорта не чую. Прошу Дарину почекати й виходжу в коридор.

— Привіт, сонечку, — усміхаюся до телефона.

Але наступної секунди мені вже не смішно. Дарина схлипує так гірко, а мене накриває тривога й погане передчуття. Що з нею сталося?

— Максе, — плаче у слухавку Дарина і щось там торочить про свого Влада. Стискаю щелепи. Що той козел вже утнув?

Перериваю дівчину й прошу знайти її якесь кафе, аби вона не стояла на холоді.

— Я вже їду, — кажу й кладу слухавку.

Одягаю куртку, кросівки та перевіряю ключі від машини.

— А куди це ти зібрався? — запитує Лізка, примруживши очі.

— Куди треба, — кажу. Не хочу я відчитуватися цій малій козі. Вона одразу все матері розпатякає, а та вже вирішить, що я їй нарешті невістку приведу.

— Я пішов, — кричу й виходжу з батьківської квартири. Швидко спускаюся сходами, перевіряю «телеграм» і бачу геолокацію, яку скинула Дарина.

— Нічого собі, тебе занесло, сонечку, — бурмочу, заводячи автівку.

Завдяки пустим дорогам, я швидко добираюся до місця знаходження Дарини. І знаходжу її у якійсь забігайлівці, де вона одиноко сидить за столиком, втупившись у стаканчик з чаєм.

Якесь дивне відчуття смикається у мене у грудях. Мені хочеться обійняти Дарину, закутати у свої обійми. Але в неї є чортовий хлопець, який, здається, її образив.

— Даринко, — кажу мʼяким голосом. — З тобою все гаразд?

Дівчина махає головою й просить її забрати звідси. А я аж занадто жваво погоджуюся. Виконую своє бажання, обіймаю Дарину, а вона тулиться, тремтить.

Садовлю дівчину в машину, вмикаю обігрів та вирулюю на дорогу.

— Я йому сюрприз зробити хотіла. — хрипко заговорює Дарина.

Вона розповідає, як застукала свого хлопця з іншою дівкою, яка скакала на ньому.

— Він зрадив мене зі своєю партнеркою з танців, — схлипує Дарина. — Я днями вислуховувала, яка Лєнка незграба, а він з нею у ліжку перекидався.

— Козел, — бурмочу крізь зуби.

Як можна бути таким козлом? Стискаю кермо до побілілих пальців. Зціплюю зуби, аби не видати усе, що я думаю про цього покидька.

Дарина говорить й говорить, не припиняючи. За цей час я вже знаю майже всю історію стосунків Дарини й цього… Влада.

— А чому ти поверталася до нього, якщо ви вже кілька разів розходилися? — запитую, глипаю краєм ока на Дарину.

— Не знаю, — стенає плечима Дарина. — Я вірила, що кохаю його. Вірила, що сама була винною в розриві наших стосунків.

— І чим це? — не стримуюся й пирхаю.

— Ну, я доволі емоційна, а Влад не любить істерик. А останній рік, напевно, ми часто сварилися. От і виходило… — зітхає Дарина.

В її голосі стільки смутку й жалю, що мені хочеться зупинити машину, обійняти дівчину, знову притиснути до себе. Ох, Максе, оце тебе занесло. Вона щойно хлопця за зрадою застала.

— Останнього разу, коли ми зійшлися, він мені ультиматум поставив. Типу ще одна моя істерика і ми розходимося. А тут виходить…