18. Щось розбилося

Дарина

Кліпаю. Мов заворожена дивлюся на два оголених тіла на ліжку.

Стогін. Крик. Метушня.

А я стою й дивлюся. Не можу відвести погляд. Застигла, як та мураха в бурштині. Здається, навіть не дихаю.

— Ти що тут робиш? — кричить Влад.

Його голос доноситься, ніби з-під товщі води.

Кліп, кліп.

Тіло струшує. Щелепи клацають одна об одну. На передпліччях відчуваю тиск. Але не боляче. Чому ж мені не боляче?

Кліпаю.

— Ти що тут робиш? — знову прориваються в мій загальмований мозок слова. Влад стоїть так близько. Я бачу його темні очі. Такі темні, мов безодня. Аж зіниці не видно. Чи то райдужки. Нахиляю голову на бік. За Владом стоїть якась білявка, замотана в простирадло.

— Владику, це хто? — верещить пискляво й смикає його за плече.

— Лєнка, та не зараз, — відмахується роздратовано й знову дивиться на мене. Вже не тримає.

Роблю крок назад. Ще один. А тоді розвертаюся й вибігаю на сходову клітку. Добре, що взуття не зняла. Так поспішала зробити сюрприз, а натомість сама його отримала.

З губ зривається істеричний смішок.

— Дарино! — чую за спиною голос Влада. — Та зачекай же!

Він не може вибігти за мною слідом в чому мати народила. Тому я біжу ще швидше. Пальці болять. Й плече теж. Чому?

Через кілька довгих повільних секунд до мене доходить, що я досі тримаю цю бісову важелезну термосумку. Розслабляю долоню. Веду плечем. Сумка падає й котиться з останніх сходинок. Чую брязкіт скла. Щось розбилося.

Холодне повітря вдаряє в обличчя.

— Дарино! — тупіт ніг наближається.

Трясця, як він так швидко. Не хочу, не хочу його ні чути, не бачити. Прискорюю біг, наскільки це можливо. Біжу до зупинки. Не озираюся. Мені щастить. Там стоїть автобус. Не дивлячись на номер, заскакую всередину.

— Ви… вже їдете?.. — відсапуючись питаю.

Водій ліниво киває й натискає на кнопку закриття дверей. Пробираюся до кінця салону, притуляюся до вікна й у світлі ліхтаря бачу Влада, який біситься на узбіччі.

Автобус покидає цей район, а я дивлюся у вікно й нічого не бачу. Перед очима досі картина у спальні Влада. Те ж саме ліжко, де ми коха… 

Ой, фу. Трясу головою. Заплющую очі, намагаючись позбавитися цих огидних картинок.

Всередині ніби все замерзло. Ні болю, ні почуттів. Колись я думала, що буду плакати, навіть ридати, якщо мені зрадить коханий, то чому ж немає ані сльозинки?

— Кінцева, дівчино, — хтось торсає мене за плече, і я здригаюся. Розплющую очі. Наді мною стоїть, напевно, водій. — Виходите, чи зі мною далі кататися будете?

— Виходжу, — кажу.

Підіймаюся з сидіння.

І коли я тільки встигла сісти?

Стенаю плечима й виходжу.

Сумку шкода. Панетоне. Ті наїдки, які я весь день готувала. Старалася. З очей викочується сльоза. З губ зривається істеричний смішок. Треба ж. Через панетоне плачу, а через чотири роки стосунків не зронила ані сльозинки.

Надворі темно й холодно. Озираюся по сторонах й не можу зрозуміти де я.

Витягаю телефон і відкриваю гугломапи.

— Де це я? — бурчу.

Впевнена — в цьому районі я ніколи не була.

На телефоні пʼятнадцять відсотків. Треба було зарядитися, а я так спішила до того покидька. Взяла лише зарядку, а не павербанк.

Стискаю щелепи й тремтячими задубілими пальцями намагаюся викликати таксі. В кутку екрана горить червоним «підвищений попит». Раз за разом я підвищую ціни, але ніхто не хоче їхати на інший кінець міста. Маршруток теж немає.

Що робити?

Десять відсотків.

Іти пішки? Але як я дійду, якщо не знаю дороги? І в цьому місті більше нікого не знаю. Крім того покидька й сусіда.

Задумуюся. Ні, він не може весь час мене рятувати.

Повертаюся до додатка таксі. Знову нічого.

Вісім відсотків.

— Трясця твоїй матері.

Від безвиході починаю плакати. І натискаю на іконку виклику.

Один, другий, третій гудок. Мене накриває відчай.

— Алло, — кричить в трубку Макс. На фоні чутно сміх. Я вже вирішую покласти трубку. — Дарино, я тебе не чую. Почекай, я вийду.

Я киваю, хоч він мене не бачить.

— Привіт, сонечку, — чую в голосі Макса усмішку.

Від його теплого «сонечку» в мені щось обривається, і я схлипую.

— Даринко, що сталося? — тепер у його голосі тривога.

— Максе, — ридаю. — Я їхала до Влада, а він там… Я втекла. Сіла в якийсь автобус. А він мене кудись завіз. А в мене на телефоні вісім відсотків. І таксі не їде, і маршрутки. Я б тебе не турбувала…