17. Сюрприз

Дарина

В мене з голови досі не виходить історія Макса, хоч і пройшло вже декілька днів. Ми не бачилися ці дні. Я вирішила, що поки обмежу спілкування з Максом, натомість планую зробити своєму хлопцеві сюрприз.

Беру телефон й набираю Влада, сподіваючись, що він вже не на репетиції й відповість мені.

— Привіт, красуне, — весело каже Влад.

Від несподіванки я сіпаюся. Він надто швидко узяв слухавку.

— Привіт, коханий, — кажу. — Які в тебе плани на завтра?

— Ти ж знаєш, — зітхає Влад. — В нас концерт Великодній.

Закушую губу. Треба обережно порозпитувати, аби він не здогадався.

— Ем… знаю, а після? Надовго той концерт?

— Ой, Дарю, ти ж знаєш, планують години на три, а там хтось запізниться, хтось затримається на біс, то те, то се. А ти чого запитуєш?

Упс. Треба щось вигадати.

— Та переживаю. Ти певно стомишся? Вставатимеш рано?

— Ох ти ж моя турботлива, — сміється Влад. — Концерт десь на третю дня планується, а ще буде прогон генеральний. Короче, весь день буду зайнятий. А я б краще його з тобою провів, — від його слів стає одночасно радісно та сумно.

Хто взагалі придумав проводити концерти на Великдень?

— Я теж скучила, — кажу.

Добре, що я все ж придумала зробити сюрприз. Думаю Влад зрадіє, хоч і буде втомленим.

Ми кілька годин розмовляємо з Владом. Він час від часу скаржиться на Лєнку, на керівницю колективу, розповідає, що вони так класно потусили в клубі і даремно я не пішла. Я за той клуб вже й думати забула.

— … Мужики коктейлів нагребли, до нас зграйка дівчат підсіла, — сміється Влад, а я напружуюся. — Вони всі розфуфирені, макіяж яскравий, навіть яскравіший за сценічний у наших дівок, спідниці короткі…

— А ти й довжину спідниць розгледіти встиг? — запитую обурливо.

— Ой, ти б теж зауважила ті спідниці. І взагалі, чоловіки створіння полігамні, нам пробачливо, — сміється Влад.

Стискаю щелепи. Мені зовсім не смішно.

— І що, ти тою полігамією користуєшся? — ціджу крізь зуби.

— Даринко, ти що. В мене є дівчина, більше мені такого щастя не треба, — остання фраза звучить так зневажливо, що на очі накочують сльози.

— То я для тебе нещастя? — мало не схлипую.

— Кохана, — вуркоче Влад. — Звісно ж ти моє щастя. І іншого я не шукаю.

Я зітхаю і вирішую повірити своєму хлопцю.

— Добре, кохана. Я лягати вже буду. Добраніч.

— Добраніч, — озиваюся я.

Лягаю спати з думкою, що завтра нарешті проведу час зі своїм хлопцем. Хай він буде втомлений, проте я подбаю про нього.

Просинаюся й підхоплююся з ліжка. Невже проспала?

— Я ж заводила будильник, — бурмочу.

Тягнуся до тумбочки й хапаю телефон. Шоста ранку.

— Фух, не проспала.

Потираю обличчя й падаю на подушку. До запланованого підйому в мене ще півтори години. Наводжу ще один будильник на всяк випадок, накриваюся ковдрою й заплющую очі.

Поворочавшись у ліжку ще пів години, встаю. Приймаю довгу ванну, мию голову й довго вкладаю свої кучері. Наношу всі можливі масочки на обличчя та лосьйон на тіло.

Закінчую з бʼюті процедурами та йду до магазину. Може треба було зробити інакше, але потім вже часу на це не буде. Хоч би встигнути усе, що напланувала.

Пів дня я проводжу на кухні. Готую улюблені салатики Влада, заправляю їх домашнім низькокалорійним соусом. Гарнір вирішую, що зроблю у Влада. Я б ще мʼяса запекла, проте… 

Добре хоч, що панетоне може стояти свіжим довго. І добре, що я завжди роблю трішки більше тіста, ніж потрібно для замовлення. Погано, що в мене досі немає робочої духовки. А готувати на кухні іншого хлопця для свого хлопця — якось занадто. Принаймні, на мій погляд.

На годиннику — четверта. Розмірковую, чи не викликати мені таксі. З усіма моїми торбами. Повагавшись, дістаю телефон з кишені та заходжу в уклон.

— Ну і ціни, — бубоню.

Закусивши губу, подумки рахую. Якщо їхати маршрутками, то дорога займе години півтори, а може і дві. Все ж Великдень, люди теж їдуть в гості. Переводжу погляд на термосумку, тоді дивлюся на ті речі, що підготувала: обтисла сукня в рубчик кольору фуксії й тонесенькі колготки. Змерзну, якщо поїду автобусом. А я ж хотіла сьогодні бути гарною.

Із зітханням вводжу адресу Влада та очікую, доки знайдеться водій. Очікую на нього пів години, а ні одна зараза їхати не хоче.

— Та трясця вашій матері, ніхто на ту довбану Ле… оо, ну нарешті, — з полегшенням зітхаю.

Я вже й одягнутися встигла, десять разів губи намалювати, доки хтось з водіїв зволив за мої ж кревні мене відвести до хлопця.

— Зовсім працювати не хочуть, — бубоню телефону й взуваю замшеві чобітки.