16. Зайві кілограми

Дарина

Спираюся стегнами на стільницю й складаю руки на грудях. Відкриваю рота, аби віджартуватися якось, але у Макса в погляді є щось таке, що змушує мене розкритися перед ним.

— Ну-у, — опускаю погляд. — Десь роки два тому, мій… е-е-е… Влад, він якось зауважив, що мені варто переглянути своє харчування і скинути кілька зайвих кілограмів, — останні слова кажу майже пошепки.

В шлунок опускається важка грудка, наче гантеля. Я не дивлюся на Макса, поринаю у спогади.

— Він ніби й жартома то сказав. Ми були на відпочинку з його друзями, і він ляпнув. А я почула його, почала прискіпливо оглядати себе й прийшла до висновку, що він має рацію. Спочатку я калорії рахувала, виключила всі солодощі, мучне та білий хліб. Давилася чорним або взагалі не їла.

Здригаюся, згадуючи ті часи. Я ходила напівголодна й часто зривалася, а потім карала себе. Цього я Максу вже не розказую. Це занадто особисте.

— І довго ти без хліба протягла? — запитує Макс, з ледь помітною іронією в голосі.

— Нєа, — хитаю головою. — Я десь місяць калорії порахувала, а потім мені в інсті програма однієї жінки попалася. Про енергію там, харчування. Я вирішила сходити. Там у списку рекомендованих продуктів був хліб на заквасці, а я як відповідальна дівчина з синдромом відмінниці одразу ж побігла по магазинах шукати.

— Знайшла?

— Знайшла, — пирхаю й закочую очі. — Але майже увесь так званий хліб на заквасці був чистої води маркетингом. В деяких буханцях в складі були дріжджі і в кращому разі крапля закваски, а в деяких — закваскою навіть не пахло. Потім я знайшла магазин здорової їжі.

— Навіть і такі є?

— Ага. Але він був далеко від мене, і хліб там був якийсь важкий, і не смачний для мене. А потім я стала вивчати це питання, побачила, що в тому ж магазині продають закваску житню. Я вже думала купувати, та в наявності в той день не було. Я полізла в інтернет і дядько гугл розповів мені, як вивести закваску самостійно. Мені стало цікаво і я почала виводити її для хліба.

— Я так розумію успішно? — всміхається Макс.

— Ще й як. Досі з цими тамагочиками бавлюся?

— Тамагочиками? — брови сусіда знову повзуть вгору.

— То я так закваски свої називаю, — сміюся ніяково. — В мене дві: сто відсоткової вологості й густа «левіта» для здоби.

— З того часу й почалася твоя кондитерська стежка?

— Ні, — хитаю головою. — Я спочатку навіть не задумувалася, пекла для себе, Влада пригощала. Попідписувалася на кілька блогів цікавих, а пекти солодощі для себе я завжди любила. Поки худла, шукала рецепти якихось низькокалорійних, вступила в пекарський клуб. Потім якось колег на роботі пригостила. Хтось попросив спекти — я погодилася. Й уяви моє здивування, коли мені ще й гроші за це заплатили. Отак потихеньку я пекла для знайомих, а потім мене з роботи звільнили, бо магазин, в якому я працювала зачинили.

— Паскудно, — каже Макс. — Це я про звільнення.

— Ага, я зрозуміла. Так, паскудно було, але замовлення мене тримали на плаву, хоч і не були постійними. В мене лише «сарафанка» працювала. Це вже пізніше я стала себе кондитеркою називати та й соцмережах рекламуватися.

— Ти смачно готуєш, — хвалить Макс, а я шаріюся.

— Дякую, — кажу. — Завдяки цьому «смачно» досі борюся з кількома зайвими кілограмами.

Макс вирячається на мене, його щелепа мало не на підлогу падає.

— Перепрошую, але я не бачу ніяких зайвих кілограмів.

Пирхаю подумки. Це він мене голою не бачив, а одяг гарно приховує бочки та «вушка» на стегнах.

— Не пирхай, — серйозно каже Макс. — Я не з чуток знаю усе про зайві кілограми та пастку вічного схуднення.

Тепер мої брови губляться десь у волосся, хоч в мене навіть чубчика немає.

— Ти?! — кажу аж занадто голосно.

— Я, — каже хлопець й дістає телефон з задньої кишені. — Навіть зберіг собі на згадку.

Він щось гортає в телефоні, а потім передає мені смартфон. Я дивлюся на хлопця з явними ознаками зайвої ваги, може навіть з ожирінням. Я не можу сказати, що він виглядає якось потворно, просто звичайний пересічний хлопець.

— Це?.. — запитально дивлюся на Макса.

— Я — закінчує він. — Майже три роки тому.

Дивлюся на фото й не можу повірити своїм очам. Хоча якщо довго вдивлятися в обличчя, то можна вловити деяку схожість з теперішнім сусідом.

— Сидяча робота, малорухомий спосіб життя та перекуси чим попало ось я і набрав. Я б нічого не міняв напевно, але…

Макс затихає. Його погляд блукає кухнею. Я теж мовчу. Мені кортить запитати, що ж його спонукало схуднути, але я не запитую. Нутром відчуваю, що ця тема не надто приємна.

— Я з дівчиною зустрічався, — порушує тишу Макс. А в мене дзвенить таймер.

— Вибач, — чомусь шепочу. — Я тільки режим зміню.

Зазираю крізь скло на панетончики, милуюся підрослими й румʼяними шапочками й вимикаю верхній тен. А тоді розвертаюся й дивлюся на Макса. Він кілька хвилин мовчить, але все ж знову починає говорити.