15. Глазур

Дарина

Дверцята відчиняються з легким опором, і я розплющую очі. Трішки витягаю деко й заглядаю на форми. Губи розтягуються в усмішці.

— Вже майже готові до випічки, — бурмочу. — Які ж гарнюні.

— Ти яку каву будеш? — лунає за спиною.

Скрикую, здригаюся й падаю на ду… пʼяту точку.

— Трясця, Господи-Боже ти мене налякав.

Незграбно підводжуся, вдаряюся колінкою об відчинені дверцята духовки.

— Ай, — сичу, потираючи рукою ногу. Хочу грюкнути цією дурною дверкою, але ж духовка не моя. Тому я просто обережно зачиняю дверцята, матюкаючи їх на чому світ стоїть. Подумки, звісно ж.

— Дати щось холодне? — запитує сусід стурбовану.

— Ні, — відмахуюся. — Одним синцем більше, одним менше, все одно.

Брови сусіда знову підлітають вгору. Цього разу запитально. Напевно. Я ж не настільки знаю його міміку. Просто в книжках брови завжди підлітають або від здивування, або запитально, або іронічно.

— Я просто частенько натикаюся на меблі, — пояснюю сусідові. — А в тебе молоко є? — запитую.

— Молоко? — перепитує Макс.

— Ага. Я каву з молоком люблю. Але якщо нема, то без проблем. Можу чорну, з цукром. Якщо не міцну, — вже безкофеїнової просити не стала. Не настільки я вже знахабніла, а сусід не кавʼярня.

— Молоко є. Навіть капучинатор в кавомашині є. Тобі капучино чи лате макʼято?

— Лате макʼято, — кажу усміхаючись.

Майже як у кавʼярні, — спалахує думка.

— Отже, — сусід підставляє чашку під носика кавоварки, вмикає програму і машина починає процес приготування кави: перемелює зерно, шипить капучинатором, трішки розбризкуючи молоко. Кухнею розноситься легкий аромат кави. Шлунок скручується трубочкою, нагадуючи, що його взагалі-то не годували. — Що там тісто? Вже можна випікати?

— Майже. Думаю ще десь годинку постоїть, а потім можна буде гріти духовку.

— І мольберт готувати, — підколює мене сусід.

Закочую очі. Ну все, тепер цей мольберт буде мене переслідувати. Сусід ставить переді мною чашку з кавою, кладе цукерки, печиво і якісь вафлі. Шлунок співає. Напевно від радості. Я ж притискаю руки до живота й червонію. Сподіваюся сусід не почув. Або принаймні вдасть, що не почув.

— Яку ти любиш піцу? — відволікаю Макса від свого шлунку.

— Оо, — усміхається він. — Я різну люблю. З ковбасою, грибами, шинкою… — сусід перераховує продукти.

Перед очима постає гарненьке румʼяне тісто, соковита начинка та бортик зі скоринкою. Слина збирається в роті. Шлунок знову нагадує про себе. Роблю поквапом ковток кави та хапаю печиво. І чого я зранку не поснідала нормально?

— Зрозуміло, — киваю й жую печиво. Я й не думала, що сусід запросить мене на каву. Думала зазирну, перевірю тісто, якщо що поставлю пектися й швиденько поснідаю вдома. А тут такий сюрприз. Після цього я йому точно кілька піц буду винна.

Між нами повисає тиша. Лише чутно тихі сьорбки кави та хрумкотіння печива.

— То який далі план?..

— То коли хочеш піцу?..

Кажемо одночасно.

Макс сміється. Я теж.

— Кажи, — знову говоримо в один голос.

Хитаю головою. Макс усміхається і мовчки киває головою. Мовляв, кажи перша.

— Піца, — кажу. — Коли хочеш отримати свою «оплату»?

Макс задумується, а тоді усміхається. Я затримуюся на його усміхнених губах. Знову згадується сон, і де ті губи побували. Фарба сорому й збентеження заливає обличчя. От, трясця! Нащо я знову про це подумала.

— Мені не принципово, — каже сусід. — Коли приготуєш, тоді й буде. Я від піци відмовлятися не збираюся. Хіба що, мене вдома не буде.

— А… — хочу запитати, чи він кудись збирається.

— А найближчі кілька тижнів я нікуди не збираюся, — вгадує він моє запитання і одразу ж відповідає на нього.

Закінчуємо сніданок та кавування. Зиркаю на годинник.

— Оу, — виривається з мене.

— Що сталося?

— Ми вже сорок хвилин каву пʼємо, — кажу. — Треба тісто перевірити.

Підводжуся, беру свій порожній стакан та відношу в мийку. Перш ніж сусід встигає заперечити — мию склянку та ставлю сушитися на мийку.

Озираюся в пошуках рушника.

— Тримай, — подає Макс махрову тканину.

Киваю з вдячністю, витираю руки й закидаю рушник на плече. Зазираю на панетончики. Шапочки округлої форми вже майже дістають до краю форми.

— Можна випікати, — кажу. І знову на моєму обличчі грає усмішка. В мене вже навіть щоки болять усміхатися.

— Класно, — каже Макс.

Я дістаю деко з формами і ставлю обережно на стільницю. Уважно роздивляюся панель керування духовки. Знаходжу потрібний режим й виставляю температуру, щоб духовка почала грітися.