14. Жартома

Дарина

Після фінальної репліки між нами повисає тиша. Макс роздивляється мене аж занадто довго, майже прискіпливо. Від його уважного погляду я шаріюся.

— Ем, — опускаю погляд і дивлюся на пухкий шар тіста в моїх руках. Кладу його у форму. — Це остання, — усміхаюся.

Макс мовчить. Продовжує роздивлятися мене. Чого він так дивно дивиться?

Озираюся. На столі стоїть деко, яке я дістала з його духовки. Підтягую його до себе, перевертаю та розставляю форми на деко. Щоки горять. Я фізично відчуваю погляд хлопця на собі.

Знову роззираюся в пошуках рушника.

— Трясця, плівку забула.

— Плівку? — одразу ж перепитує Макс.

— Ага, харчову. Треба накрити кожну форму, аби не підсохла верхівка й гарно тісто підійшло. Я зараз збігаю додому…

— Та в мене є, — обриває мене сусід. Проходить повз мене. В ніс вдаряє його приємний свіжий запах. Чоловічий гель для душу, але не різкий, навпаки, приємний. Ловлю себе на тому, що глибоко вдихаю.

Та до біса, Дарино!

— Ось, тримай, — каже Макс, простягаючи мені рулон з плівкою. Стоїть до мене близько. Так близько, що я можу помітити його щетину й червоні капіляри в очах.

— Гм, … дякую, — кажу, прочистивши горло.

Хапаю плівку, відмотую, обриваю й накриваю кожну форму.

— Ну все, тепер можна ставити під лампочку та йти спати.

Беру деко, але Макс перегороджує мені дорогу. Підіймаю запитально брову.

— Давай я, а ти відчини духовку, — забирає в мене деко, на мить торкаючись своїми пальцями моїх.

По тілу прокочується дрож. Мало не здригаюся. Вичавлюю з себе усмішку, обходжу хлопця і відчиняю дверцята духовки. Він обережно ставить деко всередину шафи. Роздається скрипучий металевий звук шархання дека об напрямні. Кривлюся. Хребтом біжать мурашки.

— Фу, — каже Макс. — Не люблю цей скрегіт. Кожен раз згадую школу.

— Чому?

— Це як крейдою по дошці, або пінопластом по склу. Досить дратуюче, як на мене.

— Ага, згодна, — киваю, ховаючи усмішку. — Я тоді піду. Ти теж напевно втомився й будеш відпочивати, — чи то запитую, чи то стверджую я.

— Чому ти так вирішила? — цікавиться Макс.

— В тебе очі червоні, капіляри полопалися, — кажу й махаю рукою, вказуючи на його обличчя.

Його брови злітають до гори й ховаються в розпатланому волоссі.

— Так? То певно від компа. Останнім часом очі часто печуть. Я зазвичай пізніше лягаю, — ніби виправдовується Макс. — Ще планував попрацювати.

— Але ж я прийду завтра зранку, — нагадую я. — Встигнеш виспатися?

Макс кілька секунд роздивляється мене, наче як здивовано, а тоді його губи розпливаються в усмішці.

— О-о, ти переживаєш за мій сон. Заради такої справи ляжу спати раніше. Ну, або можу дати тобі ключі, — жартує він. сподіваюся, що це жарт. Адже ж не може він це всерйоз казати. Він мене знає від сили кілька днів, а вже впустив у квартиру й дозволив експлуатувати його духовку.

— Ти ж жартуєш?

— Та чому, — знизує плечима Макс. — Духовку мою ти вже окупувала, а більше нічого цінного в мене нема.

Я натягнуто сміюся. Ну і жартики в нього.

— Ну, я побіжу. Сподіваюся, ти мені відчиниш завтра двері. Добраніч, — махаю рукою й виходжу в коридор.

Макс усміхається, дивиться, коли я зайду до своєї квартири і аж тоді зачиняє свої двері.

Хитаю головою. Все ж дивний мій сусід. В голові знову лунають недавні слова Макса про ключі. Мені Влад ні разу не запропонував ключі від своєї квартири. Ні через три дні знайомства, ні через чотири роки. Навіть жартома.

Після душу лягаю у ліжко. Беру телефон та дивлюся на контакт Влада. В телеграмі зеленим світиться «В мережі».

Натискаю на поле вводу. Пишу: «Привіт, коханий». Морщуся. Стираю. Знову пишу коротке «Привіт». Якось знеособлено. Знову стираю. Зрештою відкладаю телефон й заплющую очі. Ранок покаже, що вечір не скаже.

Пів ночі кручуся. Знову сняться такі сни, що мені навіть думати про них соромно. А що найгірше, в головних ролях не мій хлопець.

Вмиваюся, чищу зуби, скручую волосся в гульку та йду на кухню, аби підготувати мигдалеву глазур. Зиркаю на годинник. Восьма. Наче встигаю. Сподіваюся, тісто не перестоїть.

Дістаю з холодильника білки, з полиці мигдалеве борошно та замішую глазур. Перекладаю її у кондитерський мішок. Підготовлюю мигдалеві пластівці.

Тягнуся за телефоном, а тоді зупиняюся на пів дорозі. Може не писати сусіду? Просто зайти? А раптом він спить? Ні, все ж напишу.

Я: Привіт. Можна я зайду хвилин за пʼять?

Думаю кілька секунд. Стираю «за пʼять» і виправляю на «десять». Відправляю повідомлення.

Відповідь приходить майже миттєво: