12. Як тридцятирічна баба

Дарина

Останній раз підживлюю закваску, ставлю в теплу й заводжу будильник. На дворі темно й холодно. Дощ стукотить у вікна, залишаючи на склі потьоки, наче сльози. Погода повністю відображає мій кепський настрій. В думках знову спалахує байдужий голос Влада, а до очей підступають сльози.

— Трясця! — лаюся й стискаю кулаки. Впиваюся нігтями в долоні, аби припинити думати про свого хлопця. Страшенно злюся на нього й на себе. Треба йти спати. Завтра вставати рано, аби встигнути усе.

Приймаю душ та влягаюся у ліжко. Читаю кілька сторінок перед сном. Відчуваю, як очі заплющуються самі собою. Втома зненацька накриває мене. Відкладаю книжку й поринаю у сон.

Зранку встаю вся помʼята та знесилена. Всю ніч снилася якась фігня. Я то ходила за Владом й плакала, благаючи звернути на мене увагу, то змагалася з Владовою мамою, а в кінці взагалі — билася на мечах з Лєнкою.

— Дурний спить, дурне і сниться, — бубоню, позіхаючи.

На годиннику пʼята ранку. Я чалапаю на кухню, в соте годую левіто мадре, гарненько її «слою» та ставлю на фінальну розстойку.

— Сподіваюся цього разу не буде ніяких сюрпризів, — кажу, дивлячись на духовку. Ця металева (чи з чого там духовки роблять?) шафа нічого мені не відповідає. Я б здивувалася, якби вона раптом перетворилася на десептикона й щось мені відповіла.

Боже, про що я думаю?

Хитаю головою і йду подрімати ще кілька годинок.

Будильник дзвенить, віддаючись скимним болем в голові. Тіло болить, ніби мене переїхало дві вантажівки. З заплющеними очима обмацую ліжко, намагаючись знайти телефон. Розплющую одне око й відкладаю будильник.

— Ще пʼять хвилиночок, — бурмочу.

Повіки опускаються. Будильник знову теленькає.

— Дідько-о-о, — тягну і все ж змушую себе сповзти з ліжка. З одним розплющеним оком йду до ванної, вмиваюся прохолодною водою, аби оклигати.

— Ай, холодно, — здригаюся, але знову підставляю руки під кран.

Привівши себе до ладу, переодягаюся, скручую довге волосся в «дульку» та йду перевіряти закваску.

— Ну гарнюня ж, — кручу баночку й роздивляюся пори закваски.

Усміхаюся й дістаю комбайн, борошно, воду, яйця й інші інгредієнти та інвентар. Знежирюю чашу та гак спиртом й починаю замішувати перше тісто.

— Сто сорок два грами левіто мадре, двісті девʼяносто грамів борошна, — бубоню собі під носа та відважую інгредієнти.

Просіюю борошно, а в думках самовільно спливає вчорашня розмова з Максом. Губи здригаються в усмішці, коли згадую його жартики. А слідом мозок підкидає розмову з Владом. Його егоїзм боляче зачіпає, і настрій котиться у прірву.

Оговтуюся й дивлюся на просіяне борошно в мисці. Ваги вже відключилися, і я точно не знаю, скільки відважила того борошна.

— Трясця, — лаюся і дістаю з шафки іншу миску. Бісів Влад з його дурною поведінкою. Мені не можна відволікатися, щоб не наробити помилок, натомість я згадую, як мій коханий чоловік розпинався пʼять хвилин про Лєнку.

Заплющую очі, аби повернути собі самовладання і переважую борошно. Підготовлюю інші інгредієнти, дістаю масло з холодильника, щоб воно нагрілося й стало пластичним і вмикаю комбайн, озброївшись безконтактним термометром.

Заміс першого тіста, як і минулого разу розтягується на дві години. На дворі хоч і не жарко, проте через відсутність у мене професійного тістоміса, тісто й комбайн доводиться часто охолоджувати. Навіть занадто часто.

— Господи, пошли мені мішок з грошима, аби я оновила техніку, — дивлячись у стелю мимрю я. — А краще два, щоб я відкрила власну студію.

Звісно ж Господь до моїх прохань глухий, тому доводиться заробляти гроші важкою працею. Ще й до сусіда напрошуватися.

Перевіряю тісто на глютенове віконце і задовольнившись його виглядом ставлю підходити в тепло. Виставляю таймер на шість годин на смартгодиннику, в умі рахуючи чи не вибилася я з графіка.

Пів дня прибираю у квартирі, видраюю кухню, складаю контент-план, загалом роблю усе, аби зайняти руки та голову.

Зазираю на тісто. Воно вже гарно піднялося, майже у два рази. Даю йому постояти ще годинку.

Дзвінок телефона наздоганяє мене на шляху до спальні.

— Алло, — беру слухавку.

— Привіт, Дарю, — весело вітається Влад. Трясця. Знову він за своє.

— Привіт, Владику, — називаю його найменш улюбленою формою його імені. Очікую, що він буде злитися й виправляти мене, але на диво, мій хлопець пропускає це повз вуха.

— Я тут подумав, кохана, а чому б нам не піти у клуб потусити? Ми з колективом вирішили розслабитися після репетиції? Тоха дістав квитки на закриту вечірку у той клуб, — Влад каже назву доволі дорогого клубу, що знаходиться на околиці міста. —  Ну памʼятаєш, я тобі розповідав про нього?

Я не памʼятаю, але цю назву чула й бачила у соцмережах.

— Владе, — зітхаю. — Я не можу зараз іти в клуб. У мене тісто на панетоне підходить. За ним слідкувати треба.