8. Морозиво і мед

Дарина

Заходжу до сусідської квартири. Макс допомагає мені зняти пальто, а я якогось біса червонію. Це так дивно. Ця його галантність.

— Дякую, — бурмочу й сідаю на лавку, щоб зняти чоботи.

Він вішає моє пальто на вішак та йде на кухню. Чую, як Макс порається на кухні, дзеленчить посудом.

— Проходь, не соромся, — гукає Макс з кухні.

Я ставлю акуратно чоботи біля лавки і йду на кухню.

— Почувайся, як удома, — каже Макс, усміхаючись.

— Але не забувай, що в гостях, — сміюся й сідаю на стілець.

Роздивляюся кухню-вітальню. Тут так само пусто, як і минулого разу. Ні тобі декору, ні квітів. Навіть фіранок на вікнах немає, замість них ролштори. Дуже по-чоловічому.

Спираюся ліктями на стіл й підпираю голову. Макс ставить переді мною піалочку з шоколадним морозивом та кладе поруч ложку. Собі бере теж й сідає навпроти.

Шкребу морозиво ложкою, спостерігаю, як воно закручується, а коли наскрібаю достатньо — зачерпую й кладу в рота. Шоколад приємною солодкістю розливається на язиці.

— М-м-м, — заплющую очі. Біль у грудях трохи розсмоктується. Не даремно кажуть, що морозиво гарний лікар. Але, думаю тут справа навіть не в холодному десерті, а в чоловікові, що «прихистив» мене.

— Дякую, — порушую тишу я.

— Ти надто багато дякуєш, — відповідає Макс, смакуючи морозивом.

Стенаю плечима. Я звикла бути вдячною. А цей хлопець, якого я знаю добу, рятує мене вже вдруге.

— Просто я гарно вихована, — кажу й зачерпую ще одну ложку морозива.

— А я, виходить, погано, — усміхається Макс й недбало зачерпує ложкою морозиво. Воно підтануло й крапля морозива зісковзує з ложки просто йому на підборіддя.

Пирскаю сміхом.

— Що? — дивується він.

— Просто в тебе тут, — показую пальцем на своє підборіддя. — Морозиво.

— Тут? — Макс проводить пальцем, намагаючись стерти шоколадну крапельку, але промахується.

— Ні, — хитаю головою. — Дай-но мені.

Беру серветку й тягнуся до його обличчя. Обережно витираю шоколадну плямку. Макс завмирає, дозволяє мені це зробити. Тільки зараз до мене доходить, наскільки близько наші обличчя. Так близько, що я відчуваю на собі його подих. Макс дивиться на мене своїми незвичайними медовими очима.

Треба ж, здалеку мені здавалося, що його очі просто карі, але вони не такі темні, як у Влада. Навпаки, вони світлі, ніби бурштин на сонці.

— Дякую, — шепоче Макс.

Я відхиляюся й відводжу погляд. Прочищаю горло.

— Бачиш, тепер ти теж дякуєш.

Куточки його губ смикаються в усмішці, але він не відводить погляду. Моє серце калатає якось по-дурному швидко. Опускаю погляд й знову беру морозиво. Краще мені зайняти рота й руки чимось іншим.

Шкірою відчуваю, як Макс роздивляється мене, наче цікавинку.

— Тепер твоя черга, — раптом каже Макс.

— Перепрошую, — дивлюся на нього з нерозумінням. Про що це він?

— Морозиво. Ти трошки забруднилася.

— Де? — тягнуся рукою до обличчя, але Макс випереджає мене й обережно торкається пальцем кутика моїх губ. Від його дотику мене прошиває током. Здригаюся.

В голові одразу спалахують непотрібні думки. На мить уявляю, щоб відчувала, якби він торкнувся мене не пальцями.

Та щоб тобі, Дарино!

Це ж просто дотик. Він просто допоміг мені, просто витер шоколадну краплю, бо я замурзалася. Просто дружня допомога. Така ж сама, яку я надала йому. Це ж нічого не означає, то чому моє серце мало не вистрибує з грудей, ніби я щойно бігла марафон?

— Вибач, — відсахуюся від нього й встаю з-за столу. Потрібно забиратися звідси, доки я не втнула якусь дурницю. — Мені вже пора. Дякую за морозиво, дякую за все, але мені час.

— Дарино, — теж підводиться Макс. — Все гаразд?

В його голосі чується щире здивування.

— Так, так, звісно, — киваю, як ота собака на капоті маршрутки. — Просто я втомилася. Пізно вже. Побачимося якось ще.

Метушливо вибігаю з кухні, хапаю пальто, сумочку й черевики й вискакую з його квартири. Хоч би він не пішов за мною.

За спиною чую, як зачиняються двері — повільно, з тим самим тихим клацанням замка, яке чомусь відлунює в грудях гучніше, ніж мало б.

Тремтливими руками риюся в сумці в пошуках ключів. Дістаю, але вони, як на зло, падають на підлогу.

— Трясця, — присідаю й підіймаю ключі.

Нарешті потрапляю в замкову щілину й відмикаю двері. Заходжу у квартиру поквапом. Радше ховаюся за дверима. Зачиняю їх та спираюся на двері спиною.

Все ще відчуваю на собі дотик його теплих пальців — кутик губ поколює, ніби він щойно торкнувся мене. А я вже за кілька метрів й дверей від цього чоловіка. Що за фігня зі мною коїться?