7. Дзвінок

Дарина

Лежимо в обіймах. Влад злегка погладжує мою оголену спину. Заплющую очі, тулюся до свого хлопця. Починаю теж його злегка пестити.

Здригаюся. Дзвінок Владового телефону мене лякає.

— Вибач, — каже він. Цілує мене в маківку та підводиться з ліжка.

Зітхаю розчаровано. Мені хотілося подрімати в його обіймах.

— Алло, — бере слухавку Влад. Його голос звучить так мʼяко, майже ніжно. Цікаво, ким це він розмовляє?

Підводжуся на лікті й спостерігаю за Владом, який усміхається. Він відвертається й дивиться у вікно.

— Так, — каже. — Я зможу прийти, можливо за годинку. Так. Звісно. І я тебе.

Від цих коротких фраз в мені підіймається обурення та червʼячок ревнощів. Куди й до кого він зібрався? Я думала, що ми проведемо цей час разом.

Влад кладе слухавку й повертається до мене.

— Вибач, сонечку, але мама просить допомогти їй. Я пообіцяв, проведу тебе до зупинки.

Мої брови повзуть догори. Тобто він мене вже здихатися хоче?

— Ми можемо сходити до твоєї мами разом, — кажу з надією. Не те щоб я хотіла йти до «мами Віти», але я скучила за своїм хлопцем. Сподівалася навіть, що заночую в нього.

— Ні, сонце, — хитає головою Влад. Далі він не пояснює, просто починає одягатися.

Стискаю зуби, вилізаю з ліжка й теж одягаюся. Мої рухи різкі, квапливі. Очі печуть, а в горлі стоїть клубок. Трясця. Відчуваю себе такою дурепою.

Влад підходить до мене й обіймає ззаду. Напружуюся. Не хочу його обіймів. Пробую викрутитися з його хватки.

— Кицю, ну не ображайся, — цілує мене в шию один раз, а на наступний я встигаю викрутитися.

— Не ображаюся, — кажу крізь зуби. — Піду вже, не буду тебе затримувати.

Забираю телефон й шурую в коридор. Взуваю ці чортові чобітки, це дурне пальто, яке не гріє.

— Чекаю, Дарю, проведу тебе.

— Мене звати Дарина, — дратуюся. Не люблю коли він мене так називає. — Я памʼятаю дорогу. Не варто. Йди до мами.

Тягнуся до дверей, щоб відімкнути їх. Влад хапає мене за руку.

— Ну от чого ти починаєш? Я ж сказав, проведу.

— А я сказала, що не треба.

Вириваю руку, відмикаю двері й бігом спускаюся сходами. Вилітаю на вулицю, мало не збивши з ніг якусь розфуфирену дівулю. Навіть не вибачившись біжу на зупинку. Дурні сльози застеляють очі. Чому по першому поклику мамці він все кидає й біжить до неї, а я не можу навіть кілька годин провести з ним наодинці? І що там за допомога потрібна матері, що не можна піти разом?

Продовжую крутити цю ситуацію в голові, доки не добираюся додому. Втомлена, зла й ображена натискаю на кнопку ліфта. Він чомусь не рухається. Тицяю, тицяю на ту кнопку, але вона не загоряється.

— Трясця, — бʼю по кнопці й мало не реву.

Знову тягнуся до кнопки. Чоловіча рука мʼяко перехоплює мою руку.

— Що ви?.. — обурено починаю, а тоді зустрічаюся поглядом із сусідом.

— Привіт, — злегка усміхнувшись каже він, — ліфт не працює.

Він показує підборіддям на обʼяву, що висить на дверях. Бляха, я так поспішала додому, що зовсім не звернула на папірець уваги.

— Дякую, — зітхаю й розвертаюся до сходів.

— З тобою все нормально? — турботливо запитує Макс.

Я розтуляю рота, аби сказати «нормально», але натомість з мене виривається обурливе:

— Мій хлопець… — стискаю зуби. — Я їхала до нього через усе місто, вирядилася, як ідіотка, замерзла, майже заблукала. А він… він скористався мною й не встигли ми віддихатися, як подзвонила його мама і він випхав мене за двері.

Вивалюю усе на сусіда й замовкаю.

Макс теж мовчить.

Трясця. Може не треба було йому все це казати. Зрештою він хлопець, а у хлопців частеньку вмикається «чоловіча солідарність».

— Паскудно, — просто каже Макс.

Кліпаю. Дивно, я думала він зараз увімкне «чоловічу солідарність» і почне виправдовувати Влада, а він просто визнав, що це паскудно.

— Дякую, — кажу, шморгнувши носом.

Сусід іде поруч сходами й підіймає запитально брову.

— За те, що не почав його виправдовувати, — пояснюю.

— Ну, — стенає плечима Макс. — Не бачу сенсу когось виправдовувати. Я б не став виганяти свою дівчину з ліжка.

Я червонію від його слів, на мить уявивши, як це бути його дівчиною. Хитаю головою, виганяючи дурні думки з голови. Краще зосередитися на сходах.

— До речі, — порушує тишу Макс. — Моя духовка сьогодні абсолютно вільна.

З вуст зривається смішок.

— Ти на щось натякаєш?

— Та ні, — стенає плечима Макс. — Просто я знаю, що від розчарування добре допомагає щось солоденьке, от і припустив, що тобі захочеться щось спекти. Чи твоя духовка вже працює?