6. Холодно

Дарина

Заходжу у квартиру й пихчу. Ні, ну цей сусід. Та він, трясця, знущається з мене. Нащо я взагалі ляпнула про пальці та крем. Краще б взагалі мовчала. А він ще й підморгував. Взагалі я думала, що цей сусід скромний мовчун. Він був таким тихим о пʼятій ранку. А тут прям… уф.

Йду на кухню, дістаю з пакета лоточки.

— Серйозно, Владе? — стогну.

В лоточках корисна їжа. Якась куряча грудка, тушковані овочі й листя салату.

Гаразд. Я маю бути вдячною. Він потурбувався про мене. Й на ніч шкідливо їсти. Я намагаюся знайти в собі вдячність, але поки що знаходжу лиш розчарування.

Беру виделку, підхоплюю шматок курки й вкладаю в рота. Курка суха. Ледь ковтаю її й запиваю водою. Ховаю їжу в холодильник та йду до спальні.

Подумавши пару хвилин, відправляю Владу смс-ку з подякою. Через секунду телефон озивається сповіщенням.

«Приїзди до мене завтра, сонечко. Чекаю на тебе. Цьом».

Я усміхаюся. Ну от, ми завтра побачимося й усі мої сумніви розвіються. Ми проведемо час разом й усе буде добре.

Як мантру повторюю цю думку, роздягаюся й залізаю під ковдру. Куплю продукти й нагодую Влада чимось смачненьким. З цією думкою засинаю.

Ранок настає зненацька. Будильник розривається. Я тягнуся до телефона, щоб вимкнути й поспати ще.

Різко підриваюся, плутаюся в ковдрі й гепаюся на підлогу.

— Трясця твоїй матері! — лаюся, потираючи забиту пʼяту точку.

Підводжуся і йду до ванної. Сьогодні нарешті побачуся з Владом. Я скучила за своїм хлопцем.

Приводжу себе до ладу, роблю укладку, легкий макіяж, підбираю одяг. Влад любить, коли я виглядаю гарно. Він у мене ще той модник. В нього навіть взуття більше, ніж у мене.

Беру сумочку, телефон та ключі. Ще раз перевіряю, чи поклала гаманець і йду на маршрутку.

На вулиці холодно. Кутаюся у своє картате пальто й вже жалкую, що так вирядилася. Щось цього року весна ніяк не хоче вступати в свої права.

Маршрутка підʼїжджає. Я валідую квиток й сідаю біля вікна. Вводжу в гугл мапу адресу Влада.

— Трясця, забула який будинок, — бубоню собі під носа.

Відкриваю «Телеграм» та запитую у Влада точну адресу. Він не в мережі. Гаразд, може ще спить? Сподіваюся, що поки я доїду в інший кінець міста, то Влад прокинеться й зустріне мене.

Дорога виснажує. І чому Влад купив квартиру саме в тому районі? Пересідаю в іншу маршрутку й трушуся майже до кінцевої. Виходжу з маршрутки.

Вітер плутає волосся.

— І нащо я старалася робити цю дурну укладку, — дратуюся.

Дістаю телефон та набираю Влада.

«Абонент не в мережі», — лунає дратівливий роботизований голос. Скидаю виклик і пробую набирати знову.

Раз за разом мені повторюють, що абонент не абонент.

— Трясця, Владе, візьми слухавку!

На мене озираються люди на зупинці, але я не зважаю. Тіло бʼє мілкий дрож. Ніг вже майже не відчуваю. Починаю ходити, аби зігрітися і проклинаю себе, що вирядилася так легко.

Як на зло, не можу згадати точний номер будинку.

«Їдь додому», — майорить зрадницька думка в голові.

Але ж я скучила. Так хотіла побачитися. Стільки часу витратила на дорогу.

Вирішую спробувати знайти цей клятий будинок по памʼяті.

Переходжу додому й напружую мізки, аби згадати шлях.

— Бляха, і чому я памʼятаю якесь непотрібне розміщення кімнат у квартирі Тані в Балаклаві, а дорогу до нового будинку хлопця я запамʼятати не можу, — бубоню під носа, роззираючись довкола. — Наче сюди.

Доходжу до будинку. Візуально схожий на той, в якому живе Влад. Підʼїзд звісно ж замкнений. Смикаю двері в дурній надії, що магнітний замок домофону не надійно тримає двері. Ага… дзуськи.

Нормальна б людина просто подзвонила б в домофон та й по всьому, але нормальна людина той домофон спершу б встановила в квартирі. А Влад його ще не встановив. Все казав, що стандартного він не хоче, а з поставкою відеодомофона якісь затримки. Ось тобі й затримки…

Мені щастить. Двері дзеленькають, і з підʼїзду виходить бабуська.

— Доброго дня, — усміхаюся як дурепа й прошмигую в підʼїзд. Підіймаюся на третій поверх і стукаю у двері. Голосно. Кілька разів.

Нарешті через нескінченність часу двері відчиняються й на порозі зʼявляється заспаний Влад.

— Даринко? — його очі округлюються, ніби він мене не впізнає.

— Може впустиш? — кажу дещо грубо. — Я змерзла, твій телефон «поза зоною».

— А, так, звісно, — Влад відступає і я проходжу у квартиру. — Я заварю чаю.

— Дякую, — кажу й знімаю красивезні замшеві чобітки на підборах. Красивезні, але до біса холодні.

Влад копошиться на кухні, доки я роздягаюся. Вішаю пальто в шафу. Влад підходить ззаду й притискає мене до себе. Гріє своїм теплим тілом моє задубіле.